Читати книгу - "Шепіт Срібної Ночі, Аліса Воміель"

— Що це?                                                                                                                                                            

Обличчя Елдріна залишалося похмурим.                                                                                                         

— Милість.                                                                                                                                                           

Усвідомлення прийшло запізно.                                                                                                                         

Доріан кинувся вперед, але тіло зрадило його — кінцівки стали важкими, розум затуманився. Магія проникла в нього, обплутуючи думки невидимими кайданами. Гострий біль пронизав череп, і спогади почали розплітатися, перш ніж він устиг їх схопити.                                                                                        

Він задихнувся, стискаючи голову руками, поки перед очима миготіли образи — сміх жінки, немов перше весняне дихання.                                                                                                                                    

Золоте волосся, що розвівається на вітрі.                                                                                                        

Голос, ніжний, але непохитний.                                                                                                                         

Обіцянка, прошепотіла в темряві.                                                                                                                     

— Я завжди знайду тебе.                                                                                                                                  

Доріан здригнувся.                                                                                                                                            

Хто вона?                                                                                                                                                             

Спогад вислизнув крізь його пальці, мов пісок.                                                                                                

Золоте волосся перетворилося на туман. Голос згас у ледь чутне відлуння. Любов, що колись визначала його, стала лише історією — легендою про чаклунку, яка врятувала королівство й зникла.

Біль минув.                                                                                                                                                          

Його руки опустилися. Дихання вирівнялося.                                                                                                   

Дафна швидко витерла сльози, перш ніж піднятися. Олівер спостерігав уважно, вишукуючи будь-яку ознаку спротиву, жалю — але їх не було.                                                                                                          

Доріан підвів до них погляд, золотаві очі спокійні. Вперше за багато місяців він був присутній. Цілий.

Він повільно підвівся з підлоги.                                                                                                                          

— Королівство, — пробурмотів, проводячи рукою по темному волоссю. — Я занадто довго ним нехтував.                                                                                                                                                              

Дафна видихнула, намагаючись посміхнутися.                                                                                                

— Ти повернувся, — прошепотіла вона.                                                                                                           

Олівер поклав руку на плече Доріану, міцно стиснувши.                                                                                 

— Так. І королівство потребує тебе.                                                                                                                 

Доріан кивнув.                                                                                                                                                    

Він почувався легшим, ніби з душі зняли величезний тягар. Та в найглибших закутках його розуму, де магія не змогла повністю стерти свої сліди, щось залишалося.                                                                     

Порожнеча, яку він не міг назвати.                                                                                                                    

І десь, далеко за його досяжністю, вітер ніс аромат польових квітів.