Читати книгу - "Рукопис, знайдений у Сараґосі"

ту мить, коли я підписував цей лист, мене сповістили про приїзд мого брата; моя радість з цього приводу і була, мабуть, причиною помилки. Однак не цю помилку я повинен винуватити в своєму нещасті. Якби навіть патент полковника був виданий на моє ім’я, я б не в стані був обіймати цю посаду. Зараз я відновив свої душевні сили й відчуваю, що здатен виконувати обов’язки, які його королівська величність покладав тоді на мене.

— Дорогий Енріке, — відповів міністр, — проекти фортифікації пішли за водою, а ми при дворі не звикли відновлювати речей вже забутих. Можу тобі запропонувати лишень посаду коменданта Сеути. Зараз я маю в своєму розпорядженні тільки це місце. Якщо ти захочеш його прийняти, то муситимеш виїхати, не побачившись з королем. Я визнаю, що ця посада не відповідає твоїм здібностям, і чудово розумію, що в твоєму віці прикро оселитися в африканській пустелі.

— Саме ця остання причина, — відповів батько, — схиляє мене просити цього місця. Я сподіваюся, що, покинувши Європу, зумію втекти від фатуму, який мене переслідує. В іншій частині світу я стану іншою людиною і під впливом більш прихильних зірок віднайду щастя і спокій.

Мій батько, отримавши призначення, зайнявся підготовкою до подорожі, сів на корабель в Алхесірасі й щасливо висадився на берег у Сеуті. Охоплений радістю, він ступив на чужу землю з відчуттям, яке має моряк, коли приходить в порт після страшної бурі.

Новий комендант спершу постарався якомога докладніше пізнати свої обов’язки, не тільки для того, щоби бути здатним їх виконувати, але щоб виконувати їх у міру можливості якомога краще; щодо фортифікації, то над цим йому працювати не довелося, бо Сеута завдяки самому своєму положенню забезпечувала достатній захист від нападів берберійців. Зате усі сили свого розуму він скерував на покращення життя залоги й жителів, а також на примноження всіляких радощів для них. Сам він відкинув будь-які матеріальні вигоди, якими, за традицією, не нехтував ніхто з його попередників. Усе поселення обожнювало його за таку поведінку. Крім того батько дбайливо опікувався державними злочинцями, які перебували під його охороною, і часто відходив від суворих вимог інструкцій, чи то полегшуючи їм пересилання листів до сімей, чи то вигадуючи їм якісь розваги.

Коли все в Сеуті було вже належним чином упорядковано, батько знову взявся до роботи над точними науками. Двоє братів Бернуллі наповнювали тоді учений світ відгомоном своїх суперечок. Мій батько жартома називав їх Етеоклом і Полініком, в душі, однак, щиро ними цікавився. Він часто втручався в їх боротьбу, посилаючи анонімні листи, які комусь одному з двох виявляли несподівану підтримку. Коли велика ізопериметрична загадка була представлена на розгляд чотирьох найзнаменитіших європейських геометрів, мій батько переслав їм методи аналізу, які можна вважати шедевром винахідливості; однак ніхто навіть подумати не міг, щоб автор хотів зберегти своє інкоґніто, тому їх приписували то одному брату, то другому. І помилялися; мій батько любив науки, а не славу, яку вони приносять. Пережиті нещастя зробили його відлюдькуватим і боязким.

Якоб Бернуллі помер у той момент, коли мав отримати вирішальну перемогу, тому поле бою залишилось за його братом. Мій батько добре знав, що той брат робить помилку, беручи до уваги тільки два елементи кривих ліній, однак не хотів продовжувати боротьбу, яка непокоїла весь учений світ. Тим часом Миколай Бернуллі не міг всидіти спокійно, тож оголосив війну маркізу Лопіталю, заявивши права на всі його відкриття, а через кілька років напав навіть на Ньютона. Предметом тих нових суперечок було диференціальне числення, яке Лейбніц винайшов у той же час, що і Ньютон і яке англійці вважали своєю національною гордістю.

Таким чином мій батько провів найкращі роки свого життя, приглядаючись здалеку до тих великих битв, у яких найзнаменитіші тогочасні уми ставали до бою з найгострішою зброєю, яку тільки може вигадати людський ґеній. Однак при всій своїй любові до точних наук він зовсім не нехтував іншими галузями знань. На скелях Сеути жило безліч морських істот, які за природою своєю дуже наближаються до рослин і становлять перехід між тими двома царинами. У мого батька завжди було кілька таких у закритих банках, і він із задоволенням спостерігав за всіма чудесами їхніх організмів. Окрім того він зібрав величеньку колекцію праць стародавніх істориків; йому вони були потрібні, щоб підкріпити доказами, основаними на фактах, принципи правдоподібності, викладені Бернуллі в його праці під назвою «Ars coniectandi».

Ось так мій батько, живучи тільки думкою, переходячи по черзі від досліджень до роздумів, майже ніколи не виходив з дому; більше того, завдяки неустанній праці свідомості він забув про той страшний період свого життя, коли нещастя затьмарило його розум. Однак часом серце домагалося своїх прав, що найчастіше траплялося під вечір, коли розум був втомлений цілоденною працею. Тоді, не звикши шукати розваг поза домом, він виходив на бельведер, дивився на море й на обрій, який десь далеко спирався на темний пісок берегів Іспанії. Цей вид нагадував йому дні слави й щастя, коли він, любимий своєю родиною, обожнюваний коханою, шанований найзнаменитішими в країні людьми, з душею, яка горіла молодечим запалом і була освітлена блиском зрілого віку, дихав усіма почуттями, що становлять насолоду життя, і заглиблювався в дослідження істин, якими може пишатися людський розум. Потім він згадував брата, який відібрав у нього кохану, маєток, честь і залишив його в безумстві на оберемку соломи. Часом він хапав скрипку й грав ту нещасну сарабанду, яка подарувала Карлосові серце Бланки. Від звуків цієї музики він обливався сльозами й тільки тоді відчував душевне полегшення. Так він провів п’ятнадцять років.

Одного дня королівський намісник Сеути, прагнучи побачитися з моїм батьком, зайшов до нього увечері й знайшов його охопленим звичною тугою. Хвилинку подумавши, він сказав:

— Дорогий наш коменданте, уважно вислухай мої слова. Ти нещасливий, ти страждаєш, в цьому немає ніякого секрету, ми всі про це знаємо, і моя донька також знає. Вона мала п’ять років, коли ти приїхав до Сеути, і відтоді не було й дня, щоб вона не чула, як люди говорять про тебе з любов’ю, бо ти й справді є ангелом-хранителем нашого маленького поселення. Часто вона казала мені: «Наш любимий комендант тому так страждає, що йому нема з ким розділити свої нещастя». Дон Енріке, дай умовити себе, прийди до нас, це буде для тебе більшою розрадою, ніж постійне рахування морських хвиль.

Мій батько дозволив відвести себе до Інеси де Каданса, через шість місяців одружився з нею, а через десять