Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

– Чому ж ти не виїхав зі мною?

Волков мовчав. Не хотів їй нагадувати, що вона сказала тоді.

– А ти виїхала б зі мною? – поцікавився врешті.

– Ні, Борісе, – відказала вона. – Це правда. Тоді ні.

– Ти не хотіла брати з собою хворобу. Ти хотіла від неї втекти.

– Я не пам’ятаю вже. Може, так і було. Це все було так давно.

– Ти справді хочеш їхати вже сьогодні?

– Так.

– Маєш місце у спальному?

– Так, Борісе.

– Ти виглядаєш на зголоднілу. Ходімо до кав’ярні навпроти. За той час спробую купити квиток.

Вони зайшли до кав’ярні. Боріс замовив їй яйця, шинку й каву.

– Я повернуся на вокзал, – повідомив він. – Будь тут. Не утікай.

– Я вже не втікаю. Чому кожен так думає?

Боріс усміхнувся.

– Коли хтось так думає, це не найгірше. Це означає, що він хоче, аби та друга особа залишилася.

Ліліан поглянула на нього. Її губи тремтіли.

– Я не хочу плакати, – сказала.

Він зупинився біля столика.

– Ти тільки виснажена. З’їж щось. Я певний, що сьогодні це твоя перша їжа.

Вона підняла голову.

– Я так погано виглядаю?

– Ні, душко. А хоч би ти й виглядала втомленою, кілька годин сну дозволять тобі надолужити все. Ти забула про це?

– Так. Я забула стільки речей. Але деяких ні.

Ліліан почала їсти, але зупинилась і вийняла люстерко. Придивилася дуже уважно: обличчя, очі, тіні під очима. Що сказав лікар у Ніцці? Перш ніж надійде літо, а може, й раніше, якщо й далі вона буде вести таке життя. Літо – тут уже було літо, але в гори воно приходило пізніше. Ще раз придивилася до свого обличчя, відтак вийняла пудреницю і помаду.

Повернувся Волков.

– Я дістав квиток. Потяг не заповнений.

– Ти маєш місце в спальному?

– Ще ні. Але, може, щось звільниться. Зрештою, не маю потреби – їдучи сюди, я всю дорогу спав. – Він попестив собаку, який весь час сидів біля Ліліан. – Поки що, Вольфе, мусимо віддати тебе до багажного вагона, але ми знайдемо спосіб, як тебе звідти забрати.

– Я можу його взяти до свого купе.

Боріс похитав головою.

– У Франції надто прискіпливі кондуктори. У Цюріху ми обдумаємо, що ти робитимеш потім.

– Я хочу повернутися, – сказала Ліліан.

– Повернутися? Куди? – запитав обережно Волков.

Вона помовчала.

– Я була на шляху до повернення, – нарешті промовила вона. – Хочеш вір, хочеш ні.

– Чому б я тобі мав не вірити?

– А чому мав би?

– Колись я зробив те саме, що й ти. Багато років тому. Я також повернувся.

Ліліан розім’яла на тарілці крихту хліба.

– І це не вдасться розтлумачити комусь іншому, правда?

– Ні. Треба до того дійти самому. Інакше людина й далі б вірила, що її оминуло те, найважливіше. Ти знаєш уже, куди вирушиш із Цюріха?

– До якогось санаторію. У «Белла Віста», напевно, мене знову не приймуть.

– Очевидно, що тебе приймуть. Але ти переконана, що хочеш повернутися? Тепер ти виснажена й потребуєш відпочинку. Ти можеш ще змінити намір.

– Я хочу повернутися.

– Через Клерфе?

– Клерфе не має з цим нічого спільного. Я хотіла повернутися й раніше.

– Чому?

– З багатьох причин. Тепер уже не пам’ятаю їх. Вони були такі правильні, що я забула.

– Якщо ти хочеш лишитися внизу, то не мусиш бути сама. Я також можу лишитися.

Ліліан похитала головою.

– Ні, Борісе. Досить. Я хочу повернутися. Але, може, ти хочеш лишитися? Ти так довго не був поза санаторієм.

Волков усміхнувся.

– Мене тут уже нічим не здивуєш.

Вона похитала головою.

– Я чула. Тепер і мене не здивуєш.

У Цюріху Волков зателефонував до санаторію.

– Вона ще жива? – пробурчав Далай-лама. – Ну добре, якщо то від мене залежить, може приїхати.

Ліліан залишалася в Цюріху в готелі «Долдер» ще тиждень. Багато лежала в ліжку. Почувалася вимученою. Щовечір з’являлася висока температура. Волков попросив лікаря, якого найняв для опіки над хворою, поради, що чинити далі.

– Вона віддавна має бути в лікарні, – сказав професор. – Краще залиште її тут.

– Але вона не хоче лишитися. Хоче повернутися в гори.

Лікар знизав плечима.

– Як хочете. Але я прошу взяти санітарку.

Волков пообіцяв, але знав, що не візьме її. Він не ставився до життя аж з такою пошаною, щоб не знати, що надмірна дбайливість може вбити хворого так само, як її відсутність. Трактування Ліліан як вмирущої було б гіршим, ніж ризик їхати з нею автом.

Коли повернувся, вона привітала його веселим обличчям. Відколи прояви хвороби загострилися, вона повеселішала, мовби таким чином згладилося відчуття провини з приводу смерті Клерфе. «Біль після втрати когось, – думала вона з легкою іронією, – стає більш стерпним, якщо людина знає, що їй самій лишилося не довго жити». Навіть почуття бунту проти хвороби зникло після смерті Клерфе. Ніхто не міг утекти, як хворий, так і здоровий, що давало парадоксальну рівність шансів.

– Бідний Борісе! – зітхнула вона. – Що тобі сказав лікар? Що я не витримаю подорожі?

– Щось у цьому сенсі.

– Я усе витримаю. Хоч би наперекір його пророкуванню. І я ще житиму довго.

Волков розчулено поглянув на неї.

– То правда, душко. Я теж це відчуваю.

– Добре. Тоді налий мені горілки. – Вона підсунула йому свою склянку і згодом сказала: – Але з нас окозамилювачі. Кожен із нас має свій дрібний фортель! Зрештою, що нам залишається? Якщо вже людина боїться, то може принаймні добути з цього страху якийсь ужиток. Якийсь феєрверк, якийсь блеф або якусь малу премудрість, яка незабаром розтане.

Дуже лагідного, теплого дня вони поїхали в гори. На середині перевалу на самому закруті вони зустріли авто, яке зупинилося, щоб їх пропустити.

– Ґольманн! – вигукнула Ліліан. – То ж Ґольманн!

Чоловік у другому авті підняв очі.

– Ліліан! І Боріс! Але…

За ним почав сурмити якийсь нетерплячий італієць, який їхав невеликим фіатом, уявляючи себе гонщиком Нуволарі.

– Я припаркую авто, – гукнув Ґольманн. – Почекайте на мене.

Він від’їхав трохи далі, пропустив італійця і повернувся пішки.

– Що сталося, Ґольманне? – запитала Ліліан. – Куди це ви їдете?

– Я говорив уже вам, що здоровий.

– А авто?

– Позичене. Їзда потягом здавалася мені надто несерйозною, особливо тепер, коли мені знову запропонували контракт!

– Контракт? Від кого?

– Від нашої старої фірми. Вчора вони зателефонували мені. Їм бракує гонщика. – Ґольманн помовчав. Потім відкинув волосся дозаду. – Торріані вже мають, тепер хочуть спробувати, чи і я надався б. Як добре піде, незабаром їздитиму на невеликих перегонах. Потім на більших. Прошу тримати за мене великі пальці. Тішуся, Ліліан, що міг ще з вами поговорити!

Вони побачили його ще раз, піднявшись на вищий закрут,