Читати книгу - "Пастка-22"

відповів капрал Вітком. Він відійшов від стояка і погрозив капелану пальцем. — Ніхто вам зроду не зробив такої великої послуги, як оце я зараз, а ви цього навіть не розумієте. Щоразу, як він пробує доповісти про вас своєму начальству, якийсь шпитальний цензор викреслює з його рапортів усі подробиці. Він уже кілька тижнів біснується, силкуючись вас посадити. Щойно я поставив цензорський штамп на його листі, навіть не читаючи. Це створить дуже добре враження про вас в управлінні карного розшуку. Там відразу зрозуміють, що ми анітрохи не боїмося, що правда про вас вийде на яв.

Голова в капелана пішла обертом від замішання.

— Але ж ви не маєте повноважень на цензурування листів.

— Звісно, що не маю, — підтвердив капрал Вітком. — Лише офіцери вповноважені це робити. Я цензурував від вашого імені.

— Але я також не вповноважений цензурувати листи. Хіба ні?

— Я і про це подбав, — запевнив його капрал Вітком. — Я розписався за вас чужим прізвищем.

— Але це ж підробка!

— О, про це також не хвилюйтеся. Єдиний, хто може поскаржитись про підробку, це той, чиє ім’я ви підробили, і я подбав про вас, вибравши небіжчика. Я використав ім’я Вашингтона Ірвінга. — Капрал Вітком пильно глянув на капелана, шукаючи якихось ознак протесту, а потім упевнено промовив з прихованою іронією. — Швидко я зметикував, правда?

— Не знаю, — тихо зойкнув капелан тремтячим голосом, обличчя його гротескно скривилося від муки й нерозуміння. — Боюсь, я нічого не зрозумів із того, що ви мені розказуєте. Як те, що ви підписалися за мене іменем Вашингтона Ірвінга, створить добре враження про мене?

— Бо вони переконані, що ви і є Вашингтон Ірвінг! Невже не ясно? А тепер знатимуть, що це дійсно ви.

— Але хіба ми не мусили розв’язати це непорозуміння? А так вони ще більше переконаються.

— Якби я знав, що ви такий зануда, то я би пальцем не ворухнув, — з обуренням оголосив капрал Вітком і вийшов геть. За секунду він повернувся. — Щойно я зробив для вас таку послугу, якої вам зроду ніхто не робив, а ви не ціните. Ви не знаєте, що таке вдячність. І це ще одна ваша хиба.

— Вибачте, — розкаявся капелан. — Мені дуже прикро. Просто все, що ви розповідаєте, мене так приголомшило, що я сам не знаю, що кажу. Я справді вам дуже вдячний.

— Ну, то ви дозволяєте мені розсилати ці офіційні листи? — негайно запитав капрал Вітком. — Можна братися за перші чернетки?

З подиву в капелана відвисла щелепа.

— Ні, ні, — простогнав він. — Не зараз.

Капрал Вітком обурився.

— Я ваш найкращий друг, а ви цього навіть не цінуєте, — войовничо заявив він і вийшов з намету. За мить він повернувся знову. — Я на вашому боці, а вам байдуже. Хіба ви не розумієте, в яку халепу ви тепер ускочили? Цей слідчий помчав до шпиталю, щоб написати про вас цілком новий рапорт про цей помідор.

— Який помідор? — запитав капелан, кліпаючи очима.

— Помідор-сливка, який ви стискали в руці, коли тут з’явилися. Ось він. Помідор, який ви досі тримаєте в руці, саме в цю хвилину!

Капелан розтулив пальці і з подивом виявив, що досі тримає помідор, який дістався йому в кабінеті полковника Каткарта. Він швиденько поклав його на столик.

— Мені його дав полковник Каткарт, — пояснив він, шокований, наскільки безглуздо звучить таке пояснення. — Він наполягав, щоб я його взяв.

— Ви не мусите мені брехати, — пояснив капрал Вітком. — Мені байдуже, вкрали ви його чи ні.

— Вкрав? — вигукнув капелан ошелешено. — Навіщо мені красти помідор?

— Ось це якраз і загнало нас у глухий кут, — сказав капрал Вітком. — А тоді слідчий здогадався, що там ви можете ховати якісь секретні документи.

Капелан аж осів під важезним тягарем свого відчаю.

— Я не ховав ніяких важливих секретних документів, — просто сказав він. — І взагалі, я навіть брати його не хотів. Ось, візьміть і подивіться самі.

— Я не хочу його брати.

— Будь ласка, візьміть, — благав капелан ледь чутним голосом. — Я хочу його позбутися.

— Я не хочу його брати, — відрубав капрал Вітком і гордовито вийшов з намету, ледве стримуючи щасливу усмішку: він здобув нового потужного союзника в особі слідчого і знову зумів переконати капелана, ніби страшенно образився.

Бідолаха Вітком, зітхнув капелан, картаючи себе за те, що так засмутив помічника. Він мовчки сидів, охоплений важкою, отупляючою меланхолією, і чекав, коли повернеться капрал Вітком. Він був розчарований, почувши, як хрускіт енергійних кроків капрала Віткома поступово стихає вдалині. Вже нічого не хотілось робити. Він вирішив не йти до їдальні й обійтися двома шоколадними батончиками, що зберігалися в дорожній скриньці, й кількома ковтками літеплої води із фляги. Йому здалося, що довкола густий, всеосяжний туман імовірностей, у якому він не бачить жодного проблиску світла. Страшно було уявити, що подумає полковник Каткарт, коли до нього дійде новина про підозру, ніби капелан — це Вашингтон Ірвінг. Потім він розхвилювався з приводу того, що полковник Каткарт уже міг подумати про нього після розмови про шістдесят бойових вильотів. У світі стільки нещастя, міркував капелан, зажурено похиливши голову, обважнілу від трагічних дум, а він нічим нікому не може допомогти і найменше — самому собі.

Розділ 21

Генерал Дрідл

Про капелана полковник Каткарт взагалі нічого не думав, а переймався новою загрозливою проблемою: Йосаріаном!

Йосаріан! Від самого лише звучання цього бридкого, потворного слова у нього холонула в жилах кров і перехоплювало дихання. Перша капеланова згадка прізвища Йосаріан! розкотисто відлунила в пам’яті полковника Каткарта, мов лиховісний набат. Щойно за капеланом зачинились, клацнувши замком, двері, принизливі спогади про голого чоловіка в строю ринули на полковника Каткарта вбивчим, удушливим каскадом дошкульних деталей. Він затремтів і вкрився потом. Це був зловісний і неймовірний збіг, у суті своїй надто диявольський, щоб не здатися найогидніший зі знамень. Прізвище чоловіка, котрий того дня стояв голяка у строю, отримуючи з рук генерала ДрІдла Хрест льотних заслуг, теж було Йосаріан! А тепер знову