Читати книгу - "В нетрях Центральної Азії"

За цією копальнею на шляху до станції Лодун вітер посилився до ступеня бурі і примусив нас передчасно зупинитися, бо його стрічні пориви зупиняли навіть навантажених верблюдів. На станції Лодун ледве вдалося нап'ясти намет, який витримав уже немало вітрів під час наших подорожей. Але надвечір буря тут посилилась до того, що розірвала намет по швах, і нам довелося сховатися на заїжджому дворі і платити за воду для чаю та супу і за корм для тварин.

Наступного дня, незважаючи на сильний стрічний вітер, ми все-таки пішли далі, але дійшли лише до станції Чоглучай, де знову довелося сховатися на заїжджому дворі, бо в полі неможливо було розпалити вогонь та закип'ятити чай — вітер задував полум'я, а чайник розгойдувало так, що вода випліскувалась. Тут нам розповіли, що років з 20 тому на цю станцію, коли почалася буря, прибула валка з п'ятнадцяти китайських возів, тобто двоколісних і дуже високих. Їх попередили, що насувається дуже сильна буря і краще перечекати її на станції. Але візники дуже поспішали, сказали, що у возах буря їм не страшна, і поїхали. На дальшу станцію вони не прибули, очевидно, буря підхопила високі і не дуже важкі вози і понесла їх, людей і тварин.

Станція розташована в гирлі ущелини, там, де тільки починається невеликий кряж голих скелястих гір, що простягається на південний захід, відгороджуючи з півдня велику западину, витягнуту вздовж головного пасма Тянь-Шаню. Навколо станції нема ніякої паші, і нам довелося купити для коней та верблюдів по досить високій ціні соломи та кілька снопів сухої люцерни. За станцією дорога пішла по довгій западині Дунієнчже вздовж Тянь-Шаню; вона являла собою великий солончак з гаями тополь, тамариску, різних кущів і чию та окремими горбами сипучого піску. Але тополі в цій западині вимирають, очевидно, від засолення грунту, бо стоку води з неї немає і грунт дедалі більше насичується сіллю; а різнолиста тополя (тограк) не витримує сильного засолення, хоч і росте на солончаках. Обабіч дороги видно було мертві дерева, деякі ще з тонкими молодими гілками, а інші у вигляді пнів різної висоти й товщини, з спірально закрученою деревиною та рештками товстих гілляк, що вже, мабуть, давно засохли. Лобсин дивувався з того, як хтось недбало зрубував ці дерева: одні під саму крону, інші на половині висоти, залишаючи так багато дров на пні в цій безлісій країні, і мені довелося пояснити йому, що таке засолення грунту в западині, де вода не стікає. Та все ж було дивно, чому ці сухі стовбури так близько від станції Чоглучай, яка, звичайно, мала потребу в дровах, не зрубані. Мабуть, вони так були просочені сіллю, яка поволі нищила їх, що дуже погано горіли.

У цій западині на дорозі є три станції, і ми йшли нею три дні, бо поза станціями нема ні колодязів, ні джерел. Довелося знову купувати воду і корм для тварин, а також хліб та юшку для себе. Третя станція була просто маленьким пікетом, в якому жили два солдати, і ми могли б поминути її й зупинитися на дальшій, якби не знялася буря, коли ми наближалися до пікету. Вітер був такий сильний, що важко було вдержатися в сідлі, а зав'ючені верблюди під час поривів бурі зупинялись під натиском вітру. Я пробував кидати вгору плоскі плитки каменю, і буря відносила їх в сторону, не давала їм падати вертикально вниз. Біля пікету довелося зупинитися і під захистом гори поставити намет в самій ущелині. Тут наші тварини поголодували, бо в пікеті не було корму для продажу. В ущелині було порівняно тихо, але над наметом чути було гул і ревіння вітру і час від часу налітали шквали з тої або іншої сторони і на намет сипався пісок та дрібне каміння.

На дні цієї западини я помітив де-не-де голі вали, заввишки до піваршина, що складалися з дрібних камінців, завбільшки з кедровий та лісовий горіх. Їх, певно, намело вітрами, що виносили пил і пісок кудись далі. Під час бурі перед третьою станцією повітря в западині стало сірим від пилу, який стовпами зривався з солончака та піщаних горбів. Цей бурний день дав нам поняття про те, що відбувається під час найсильніших бур у Долині бісів.

За пікетом, біля якого ми через бурю зупинились, тракт перевалив у другу западину менших розмірів, але також з солончаком у середній частині. А по окраїнах її на схилах гір голі скелі привернули до себе мою увагу тим, що всі вони були цілком чорні і блискучі, наче їх вимазали дьогтем або якимось лаком. Це мене зацікавило, я під'їхав до одної з скель і помацав рукою її блискучий бік, — він виявився цілком сухим. Щоб дізнатися, чим він вимазаний, я дістав з черезсідельної сумки, в якій возив те, що потрібно було мати під рукою на всякий випадок, молоток і спробував відбити кути кількох чорних скель. Виявилось, що чорними вони були тільки зовні, а всередині деякі були темно-зелені, сірі, буро-червоні і, справді, здавалося, що їх хтось вимазав чорним лаком або фарбою[12].

Але поруч з цими чорними скелями видно було маленькі горбики з брудно-жовтого піску, не вкриті цим лаком, і контраст цих горбів та скель рядом був разючий[13].

З цієї западини ми виїхали по довгій і сухій ущелині через передове пасмо Тянь-Шаню на його південне підніжжя, яким повільно спускалися до вечора. Це була цілковита пустиня, усіяна галькою та щебенем, також цілком чорного кольору і блискучим. Лише подекуди, де в поверхню врізалися плоскі видолинки й сухі русла, де-не-де видно було маленькі й ріденькі кущики. Ми їхали і їхали, не бачачи попереду й позаду нічого, крім чорного каміння, яке застилало сірий грунт. Подібні площі пригадалися в Чорній Гобі на шляху з Баркуля на Едзін-Гол в Хара-Хото, де ми зустрілися з Чорним ламою. Вибрав же він для свого пристановища цю чорну пустиню! Лише надвечір сухі русла й видолинки почали траплятися частіше, і ми, нарешті, зупинилися на ночівлю серед якихось руїн, де виявили глибокий колодязь. Довелося зняти з в'юка вірьовку, щоб дістати води. Але тваринам довелося знову