Читати книгу - "Євпраксія"

Люди звикли скаржитися на труднощі тих часів, у які їм випало жити, але, здається, ніколи не лунали ті скарги так одностайно, як тоді. Французький монах Радульф Глабер, себто лисий, пишучи історію свого часу, розпачливо вигукував: «У цей час скрізь, як у церкві, так і в світі, панувало презирство до законів і правосуддя. Всі віддавалися найгрубішим покликам пристрастей. Ніхто не міг ні в чому бути впевнений: чесність, ця тверда основа всього доброго, не визначалася ніким. Так що не слід сумніватися більше, що земні гріхи скоро втомлять небо і, по слову пророка, неправда народів намножилася до того, що чинилися вбивства за вбивствами. Порок шанувався всіма класами в державі. Рятівні заходи неухильної твердості були забуті, і до наших народів справедливо можна було віднести відомі слова апостола: «Всюди чутно, що між вами перелюб, і то такий перелюб, який і між поганими незнаний». Безсоромне користолюбство заволоділо серцями всіх; віра потрясена, і звідси вяникли найпостидніші пороки: срамота, вбивства, засліплена боротьба пристрастей, грабіж і блуд. О небо! Хто повірить тому?»

Глаберові вторить Ордерік-Віталій, який пише через сорок років після нього, але не помічає довкола ніяких змін на ліпше. Де там! «В рік од втілення господнього 1094 смути і бранна тривога хвилювали майже всю все-ленну: смертні безжально наносили один одному найбільші бідування вбивствами і грабуванням. Злоба у всіх проявах дійшла до крайніх меж і завдавала тим, хто був сповнений нею, незчисленних бід».

ВЕЖА П'ЯНОГО КЕНТАВРА

Імператор заліг у глибинах палацу, мов Мінотавр у Лабіринті. Кого зжере першим? Розсилав погоню за Конрадом, все для нього скупчилося на одному: упіймають чи не упіймають? Тоді не витримав, не дочекався, у грізному брязкоті зброї появився у Євпраксії, оточений залізними рицарями, сам залізно-твердий, ніби ставав не супроти слабої жінки, а проти цілого ворожого війська, спитав з викликом:

— Де Конрад?

— Він ваш син.

— А ваш коханець!

Сказано було вже не наодинці, кинуто у вуха рицарям, щедро дано ласий харч для страшної плітки. Євпраксія ноблідла, голос її затремтів:

— Соромтесь казати неправду, імператоре!

— Ідіть за мною, — кричав він, пінячись од злості, яка за ці дні ще побільшала.

— Куди?

— Підете, куди я звелю!

— Це — насильство?

— Називайте як хочете. Не підете — вас поведуть! Понесуть!

— Може, мертву?

— І мертву! Віднесуть!

Що страшніше — груба мова чи грубий дотик? Для неї тепер усе було однакове. Ще сподівалася вберегти рештки гідності, мовчки пішла за ним. Оточені півколом залізних рицарів, — імператор і його жона. Видимість згоди. Ішли через палацові двори, піднімалися в якусь вежу, опинилися на замковій стіні. Євпраксія ніколи там не була. Вразив її несподівано широкий перехід між кам'яними зубцями. Перехід з'єднував дві вежі: меншу, нижчу, крізь яку піднялися, і вищу, широку, темну, до якої Генріх повів імператрицю вже без свідків. Охорона лишилася позаду, у тій малій вежі.

— Віднині це й будуть ваші володіння! — кинув імператор із зловтіхою, визираючи крізь зубці стіни. — Там унизу ваш трояндовий сад, яким можете милуватися досхочу.

Вирубаний — можна було б додати, але Євпраксія мовчала. Вірила й не вірила. Всього ждала від цього чоловіка, але він перевершив найпохмуріші припущення. Вів її просто до тої вежі, що затуляла тепер од Євпраксії півсвіту, цілий світ, і вона йшла покірливо, чи то сонно, чи то в злих чарах, не бачила нічого, тільки темний камінь поперед себе.

Проїхати півсвіту, віддати цим чужим людям півжиття, зазнати болючих невідшкодовних втрат, страждань, принижень, мучитися й поневірятися без міри і все лиш на те, аби тебе замкнули в цій похмурій чотирикутній вежі, складеній з сірого дикого каменю не знати ким і не знати навіщо?

Видно, щоб хоч трохи зарадити неминучій похмурості цього мертвого каміння, над низеньким входом до вежі якийсь добрий чоловік приладнав колись карбованого зі старої бронзи кентавра. То був не зовсім звичний кентавр — напівкінь, напівчоловік. Вбиваючись задніми копитами в міцний камінь (завдяки цьому й тримався в повітрі рівнобіжне до вимощеного плитами палацового гульбища), він пустив передні ноги веселим і недбалим розкидом, бо був п'яний давно і навіки, мочив свою коротку, як у імператора, борідку в чаші з вином, а що чашу доводилося чимось тримати, то мав для того, на відміну від усіх можливих а чи ймовірних кентаврів, ще й дві руки. Кентавр з руками та ще й п'яний! Видовище вельми веселе, надто ж для тих, хто сам, розвеселений після палацових учт, виходив на широкі плити гульбища і споглядав у себе над головою оту давню бронзу, таку давню, що лисніла, мов стара кістка з випадкових викопалиськ.

Генріх не поминув увагою бронзової химери, він навіть став на короткий час, аби помилуватися витівками п'яного кентавра, тоді показав Євпраксії на низькі двері, відступився, даючи їй змогу ввійти туди, голосом, наставленим на великі віддалі, прокричав:

— Вас не випустять звідси, доки не скажете, де Конрад!

Євпраксія поминула його з мовчазною погордою. Була чиста не самим тілом — душею, серцем, не забруднила жодного свого помислу, може, й ліпше, що сховається в цій вежі, знесеній високо в небо, куди не дістане з землі ніякий бруд?

Мало не бігцем здолала перші кам'яні сходи в темряві. Але в першім же, освітленім вузькими прорізами в стінах приміщенні замість сподіваної дикості й занедбаності зустрілася з суто палацовим убранством, на додачу всього злого зоріли їй назустріч нескаламучені очі Вільтруд.

— Як? І ти? — вишепотіла до дівчини, а та кинулася до імператриці, мовби нічого не сталося, ніби все так і мало бути.

— Ваша величність, я проведу вас. Ваші покої вгорі. Там усе для вас. Абат Бодо жде вас там.

Абат жде. Він теж тут. Все зготовлене й приготовлене дбайливо, з холодним серцем. Ніхто не захистив її. Всі згодилися. Вільтруд — це так. Але абат? За ним церква, бог. Хіба й бог хоче того, що Генріх? Тепер не було ніяких надій. Не зоставалося нічого. Життя спалахнуло, мов високе полум'я, закуте в тісний камінь. Вище! Вище! Вище! Мало не бігцем долала безкінечні кам'яні східці. Вільтруд не встигала за імператрицею. Вище! Далі! До самих хмар! До неба! Впала, коли вже не було в тілі