Читати книгу - "Земля"

Він, Михайло, мав ще навесні – як приходив на Великдень додому – на думці полагодити той пліт, лише не мав тоді доволі часу. Кілька вільних днів, а потім свято, та й не було коли й розмахнутися. Але тепер він вже його так не лишить. Полатає його, полагодить, і все буде добре. Так не могло дальше лишитися. Нині така шкода, завтра інша, а позавтра могло знов що інше скоїтися. А потім настане зима, западуть сніги, і цілий пліт повалиться на землю. Як він його підіпре, полатає, то постоїть ще якийсь час. А як верне зовсім додому, тоді інакше приложить до нього руки. Лише аби кілля трохи звідки роздобути. Все інше байка.

– А «сусідній» ліс до чого? – спитав його Сава з глумливим усміхом, вказуючи головою на безлистий ліс, що стояв недвижно, мов вкопаний. – Від чого ліс? Кільканадцять кавалків кілля та, як треба, трохи й пруття, що розросталося на вогкій часті лісу, і справа скінчена. Через те ліс ще не збавиться, а його пан, чи хто він там є, не збідніє. А в нім було все, що було потрібно до загороди. Тепер були ночі такі ясні та гарні, що можна кожну гілку розрізнити, і від бурдея не на півсвіту віддалений. Збіжжя не було коло лісу ніякого, щоб, нехай би хто сказав, мож його потолочити, земля була вокруги неначе обголена, і сліди тратилися на ній, як на льоду, люди заходили сюди лише рідко; що могло бути тут розумніше, як піти та набрати всього, що потрібне? Лише правда, не треба би боятися.

На ті слова Михайло усміхнувся, та й Сава усміхнувся і собі.

– Як ти не підеш, то я піду! – сказав він. – Мені все одно! Кождий має шкоду! Дерево росте, а худобина, як загине, то вже не встане!

Сава правду мовив. Трохи кілля з «сусіднього» лісу, а трохи пруття, і він лишить татові плотище в порядку. Тепер і Сава охочий до роботи, а там, як він піде знов до касарні, оце ледве чи зробиться перед його цілковитим поворотом.

«Ей, та касарня, та касарня! – подумав знов. – Коби він уже раз у своїм житті побачився на волі, вона неначе життя загатила йому своїми мурами».

* * *

Надвечір вийшов перед бурдей і розглядався цікаво. Звізди повиступали. Небо було ними засіяне. Було ясне й чисте, яким буває лише в осінні ночі. Глибина його була безмежна. Наліво трохи лежав «сусідній» ліс. Неначе велика, знесла[133] пляма, чорнівся на гладкій поверхні землі і, здавалося, стиха приманював до себе.

Чи не було тихо? Снувалася сюди яка людська душа? Чи потрібно було хто знає скільки деревини? Хотів хто дуби валити? Ет, кільканадцять, ні, навіть не кільканадцять, а може, лише з десять кавалків, і було би досить.

Але він через тата надумувався. Тато не любив, як хто сягав рукою по чуже добро. Все казав: «Те, що ти візьмеш із чужого, мусиш подвійно віддати, і навіть не будеш знати, коли віддаси!» Він стидався тата гірше, як мала дитина.

– Ніяк іти в ліс, тато дізнається! – сказав до Сави, що вийшов зараз за ним, забираючися, як звичайно, вечором до Рахіри.

– Тата завтра не буде дома! Він іде до міста, щоб віднести якусь рату[134] до банку!

– Хто казав?

– Так мама казала! А ти маєш татові сповідатися, що йдеш у ліс? – спитав Сава докірливо. – Ану, як тато побачить пліт полатаний, чи скаже слово? Врешті, як хочеш, мені що до того? Я не повішуся на плоті, хоч ти його роби або не роби! – Здвигнув байдужно плечима й пішов пильним кроком до села.

– Ти все своє! – забурмотів Михайло похмуро під носом. – Я знаю, що тобі все одно!

Відтак промайнув його погляд побіжно по лісі. Він лежав уже закутаний у теміні і ждав. Уже неначе виговорив своє: «Піти взяти і зробити, що треба! Що в лісі робиться, те не грішне!»

Ну, йому не треба багато деревини…

Його серце було ще переповнене жалем за дрібною худобиною, що змарнувалася, і він відчув потребу праці, неначеб вона мала відшкодувати страту, що лучилася в господарстві, та загоїти рану. Потім він уже спокійно вернеться назад до касарні. А завтра йдуть тато до міста… Може би, й він пішов з татом? Уже сповна два місяці минуло, як покинув мури. На кілька годин міг би йти. Приніс би що Анні. Від часу як говорив із нею на самоті в полі та потішав її, не говорив із нею більше.

Тут проблисло йому мов світлом у душі: «Він буде говорити з татом по дорозі про себе і про Анну, буде говорити, аякже! І так уже за два дні святого Михайла! А на самоті удвох представив би татові все красно, попросив би та й здобув би тата на свою сторону. Відтак мав би лише з мамою упоратися». Урадувався сею думкою, мов здобутком… «Але чи добре прискорювати речі, що мали свій означений день на порішення? – відгомоніло йому десь неясно в глибині душі. – Чекати так довго на Михайла, а тепер два дні перед Михайлом заговорити?.. Чи вийде се на добре?.. Святий Михайло був його патроном…»

Щирість і побожність так і заповнили нараз його молоду душу, так і скріпили його надію на добрий успіх у будучому. Неначе в м'яких хвилях блиску задрижало в його серці щастям, його родичі були добрі. Хоч би що й казали й робили, хоч би воно і як там було, – він відчув в оцій одніській хвилі, що вони вволять його волю…

Його молоде обличчя осталося поважне й тихе. Лише його душа всміхнулася. Препишним багатством блиску й щастя всміхнулася вона, і він почув себе вповні щасливим…

«Анно!» – заграло щось в його душі радісно.

Та Анни тут не було.

Його рвало до Анни, щоб її притиснути до грудей та передати те сильне почуття щастя, що ним заволоділо в тій хвилі. Нехай би вона знала. Йому небо отворилося…

XVIII

Настала тиха, місячним світлом пронизана ніч і привела з собою такий самий мирний, теплий осінній поранок.

Івоніка завинув у платину потрібні папери, витягнув гроші зі скрині й пустився в дорогу. Коли доходив кінця села, мимоволі станув. Оглянувся. Чи не забув він чого? Майже мав таке почуття. Він помацав ще