Читати книгу - "З мапи книг і людей [Збірка есеїстики]"

скандалу, який добряче підпсував керівництву СРСР зовнішньополітичні плани (між іншим, саме на Плющеві остаточно побили глека КПРС і Компартія Франції), — про його від'їзд у газетах також не писали, і телекамери на непокірного математика-філософа-правозахисника націлилися вже аж по той бік «залізної завіси»… І на початку 1990-х, коли до інших посткомуністичних країн масово поверталися вигнанці-дисиденти, в Україні для Плюща місця не знайшлося.

Втім, не тільки для нього: в непам'ять у нас ухнула майже вся історія українського опору 1960—1980-х: «иных уж нет, а те далече», і, схоже, комусь дуже зручно було, щоб вони так і залишались «далече», — чи не тому, що своїх стукачів вони знали в обличчя, і неважко припустити, що якби, наприклад, живий був Стус, то його «адвокат від КҐБ» Медведчук, особисто відповідальний за Стусову смертну «десятку», навряд чи потрапив би зробити таку стрімку політичну кар'єру? Приклад беру навмання, той, що лежить на поверхні, — не хочеться й думати, скільки б їх відкрилось, якби копнути глибше. До речі, в найновішій своїй розвідці, «Людиноненависництво», Л. Плющ висловлює думку, яка молодшим поколінням просто не прийшла б до голови за браком досвіду: колишній офіцер КҐБ, пише він, цілком може бути вірний Україні, а от колишній провокатор-сексот не може, бо всіх їх держить на гачку ФСБ. Просто й дохідливо. І є над чим замислитися — як прихильникам, так і противникам люстрації: може, все-таки країна повинна знати своїх стукачів?

Але грець з ними, зі стукачами, я про інше. Про те, що по дванадцяти роках відсутности Леонід Плющ знову приїхав в Україну, щоб презентувати на Львівському книжковому ярмарку свою капітальну, 800-сторінкову студію про антропософію Миколи Хвильового. І пробув у Києві місяць — не завважений особливо ані журналістами («А хто це?»), ні викладачами-істориками (які мали би принаймні його класичний мемуар «У карнавалі історії», свого часу перекладений всіма основними європейськими мовами, рекомендувати студентам у курсах історії радянського періоду), ані бодай філологами — для яких Плющева монографія «Екзод Тараса Шевченка» (чи не найцікавіша шевченкознавча праця останніх десятиліть!) мала би бути однією з настільних. Але якось не склалося з публічними дискусіями — ані з пресою і телекамерами… Звісне діло, «мы ленивы и нелюбопытны», — ну, а крім того, вибори ж у нас, улюблений національний вид спорту… А тут якийсь Плющ — так у нас уже один був, «блок Костенка-Плюща» називався…

(Укотре не перестаю дивуватися: Господи, як же вміємо спускати в трубу свою історію — в тому числі й ту, котра ще жива й досяжна, — як бездарно, не помічаючи, тринькаємо навсібіч свої багатства, а потім знай плачемося, які то ми бідні!)

Інтелектуалів класу Леоніда Плюща в Україні сьогодні можна на пальцях перелічити. І за долею, і за масштабом особистости він належить до тієї «зоряної» східноєвропейської когорти, що Вацлав Гавел у чехів, Андре Плєшу в румунів, Адам Міхнік і Яцек Куронь у поляків — з тою різницею, що і чехи, й поляки, і навіть румуни пам'ятають — і своїх героїв, і своїх стукачів. Може, тому вони й незрівнянно краще од нас дають раду своєму сьогоденню?

Леонід Плющ сьогодні відлітає назад до Франції — країни, яка тридцять років тому дала йому притулок. Там, у невеличкому будиночку в гірському селі, він продовжить свою багаторічну працю — над проблемою часу в поезії Стуса, над листуванням Сковороди і католика-саббатіанця Якоба Франка, над творчістю душевнохворих і геніальними, ні на що не схожими малюнками Богдана Горбаля… Як у всякого справді вільного інтелектуала, в нього багате життя, цікаве й насичене, і від України йому геть нічогісінько не треба. Це він потрібен Україні — дарма що вона про це поки що не здогадується.

Правда, тепер у нас є його книжки. І ті, вперше видані на Заході, за зберігання яких у 1980-х іще можна було отримати строк, і недавно завершена «Його таємниця, або „Прекрасна ложа“ Хвильового». А значить, Леонід Плющ усе-таки тут, в Україні. У себе вдома.

Я знаю, що він читає «Українську Правду». Знаю, як не зносить публічних славословій на свою адресу (колись, прочитавши мою повість «Я, Мілена», де героїня-телезірка гине від роздвоєння особистости, розповів мені, як він один час, за його словами, «був Міленою» — коли за ним ганялися всі європейські медії, і як на собі відчув тоді руйнівний вплив публічности на живу душу). Тому я старалася писати цей пост якомога стриманіше: не говорити про те, як під його іронічно примруженим оком якось само собою відсівається всяке житейське сміття, ницість і марнота, виправляються ціннісні пропорції, і як це безмірно важливо — мати перед очима таких людей, у чиїй присутності стаєш кращим… Ну, і ще багато чого в тому ж дусі залишаю за кадром. Скажу тільки те, що мала би сказати в аеропорту, махаючи вслід Леонідові й Тетяні Плющам: «Повертайтеся, чуєте? Обов'язково!»

19 жовтня 2007 року

Коротка історія рок-н-ролу по-українськи

Сыщут холмик во ржи —

И вернутся с подробным ответом:

Он родился и жил

Во второй половине двадцатого века.

Леонід Кисельов

«Пако», — кажуть про нього народжені в 1970—1980-х: ті, для кого стало щирим шоком відкриття, після його смерти, скільки йому насправді було років. «Покаль», — звали його, з тою самою фамільярно-довірчою інтонацією, народжені в 1950—1960-х, кому він так само був ровесником. А для його справжніх, «паспортних» ровесників — покоління моїх батьків — він був «Юрко»: теж зменшувальне, хоч і з інших причин — наймолодший у кожному «шістдесятницькому» ґроні, вічний юнак, невгамовне живе срібло (декотрі форкали: несерйозний, лепетя! — тільки от саме цього «несерйозного» попросив Василь Стус, із його бездоганним слухом на людей, стати боярином у себе на весіллі, коли треба було виручити в скрутну хвилину, і так воно звідтоді й виходило, впродовж сорока років надалі, мовби це й мало бути розпізнавчою прикметою його присутности в нашому світі — що він завжди виручав, коли треба було: легко, з готовністю, по-дитячому тішачись просто з того, що може допомогти, з того, що ось він такий, тут, поруч, серед нас, — Юрко, Покаль, Пако: беріть, користайте, поки він іще тут…) і

І, здається, тільки ті хлопчаки з Прилуцької колонії для неповнолітніх, якими він так гаряче опікувався, а вони у відповідь вдячно писали йому сповіді на тему «Моє злодійське життя» (він був у захваті від їхньої творчости не менше, ніж од власних «літературних хуліганств»!), звали його — «дядя Юра». Теж, завважмо, — не «Юрій Володимирович»: ким як ким, а «Юрієм Володимировичем»