Читати книгу - "На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори"

— Та які вони українці? Перевертні, зрадники! Завтра їх пошлють развьорстку збирати, — обдеруть свого брата до останньої зернини!.. Та я проти всіх не піду: коли всі за те, щоб не чіпати цих падлюк, то й я не зачеплю їх.

На цьому й закінчилась ця таємна рада. Кущ і Мишинський пішли до хати, а мене й Романа повела хазяйська дівка, яку ми ще не бачили, на дальню садибу. Про всяк випадок…

Ранком наступного дня на хуторах не було ні таращанців, ні ще якихось військових — усі рушили на південь. Ми з Романом перечекали в нічев’ї ще день, а тоді Роман сказав Кущеві:

— Усе вже ніби втихомирилось — час і нам додому паняти.

— А може б, іще якийсь час побули з нами? — відповів Кущ, якому не хотілося руйнувати свій «штаб» і лишатися з не дуже кмітливим Мишинським. — Щось не лежить моя душа до червоних! Чую, що знову доведеться з ними цапатись…

Але наші ролі були вже остаточно зіграні, і ми не мали ніякої охоти переходити з водевілю на фарс, тому рішуче наполягли на Куща, щоб допоміг нам дістатись до Києва.

— Ну, як таке діло, то будемо питати, хто має їхати до Києва. Тепер люди повезуть туди всякий харч, бо ж наближається Різдво.

Звісно, ні Кущ, ні Мишинський не пішли по хуторах дізнаватись, а послали господаря й його старшу дівку.

Через день кілька хуторян налагодились їхати до Києва. По нас з Романом вони заїхали охоче, бо, хоч і тиша настала, але в такий ворохобний час веселіше й безпечніше їхати більшим гуртом.

Кущ і Мишинський розчулено попрощалися з нами, як з бойовими побратимами, дарма що нам не довелось узяти з ними участь у якійсь збройній сутичці, ані навіть, хоч краєм ока, побачити їхнє швидкомобільне військо — «банду». Тричі поцілувалися з кожним із нас, поляскали долонями по наших спинах, а господар подав Романові чималий клунок усяких наїдків на дорогу.

День був морозний і соняшний, коли ми вмостилися з Романом на задніх санях і в бадьорому настрої рушили в соняшну далечінь нашого майбутнього. Застояні коні легко несли навантажені сани по наїждженій дорозі, і плавний рух уперед до невідомої мети заколисував наші думки й тривоги.

З бічних доріг викочувались на широкий Васильківський шлях ще нові селянські сани, і незабаром попереду й позаду нас утворилась велика валка.

Десь пополудні, коли сонце стало повертати на захід і в повітрі чулося, як помалу дужчає мороз, валка під’їхала до великого села. Але що це? Із села шляхом виступає відділ кінноти. Попереду їде вершник з прапором. Відціля не видно, який то прапор — червоний, триколірний чи навіть наш — прапор неба й пшениці, але мені з Романом не слід тепер здибатися з військом під будь-яким прапором. Хоч ми перейшли тепер остаточно на цивільний стан, та наші військові шинелі можуть привертати до нас небезпечну увагу.

Ми попросили хуторянина почекати нас за селом, нишком вилізли із саней і згинці, ховаючись за кіньми валки, метнулись до сільського кладовища, що починалось край дороги. Ступаючи по коліна в снігу, ми зайшли в дальній кут кладовища, відкіля нас не видно було з дороги, прилягли між могилками й зарились для безпеки в сніг. Крізь голий кущ шипшини ми бачили, як проїхав відділ кінноти, приналежність якої ми визначили не тільки з червоного прапора, котрий у безвітряному повітрі мляво звисав з ратища, а й з різноманітного вбрання вершників — хто в кожушку й шапці, хто в шинелі й кашкеті. За кіннотою йшла піхота — чи не цілий полк, і, нарешті, артилерійська батарея. За таким великим загоном у селі міг лишатись обоз та всякі підсобні частини, тож на всякий випадок нам ліпше не потикатись у село.

Хоч мороз був і не такий уже дошкульний, але, бувши в нерухомому стані досить тривалий час, я захолонув у своїй благенькій шинельці й почав цокотіти зубами. Навіть коли на шляху не видно було вже військових і я з Романом кинулись задами оббігати село, мені ще довго було мерзлякувато.

Хуторянин таки додержав слова й, виїхавши з валки на узбіччя, чекав на нас. Ледве переводячи дух, ми впали в сани, і нетерплячі конячки жваво побігли наздоганяти валку. Хурщик хуторянин з делікатності не спитав нас, чому ми уникнули зустрічатись з червоними: звісна річ, тепер кожний когось боїться… Та мені було не до роздумів над природженою делікатністю нашого селянства: замість остуди мене кинуло в жар. Уста взялися смагою, а в горлі аж пече від спраги. Так пече, що я перехняблююсь набік, хапаю з саней брудний сніг на дорозі й раз у раз ковтаю. У тілі розливається млість — скоріше б кудись доїхати й спочити! Навіть якщо спочити у вічному сні — байдуже, аби лиш не мучила спрага й не долала більше страшна втома…

Невже це пізно наздогнав мене тиф, спровокований перемерзанням на сільському кладовищі? — думав я, відчуваючи, як усе навколо мене віддаляється на другий план, а стає увіч двобій із смертю. Мов крізь серпанок, бачив я казково засніжене гілля Голосіївського лісу під Києвом, далі міщанські будинки Деміївки й маленький двір, куди наш хуторянин заїздив, мабуть, уже не раз, і теплу хату якогось київського міщанина з тої породи, що їх звуть тепер спекулянтами, без посередництва яких київські мешканці повмирали б з голоду. Міщанин радісно допомагав хуторянинові переносити лантухи й кошики до приміщення, а огрядна господиня присвічувала їм у сінях гасівкою, бо зайшла вже ніч.

Господар заходився частувати нас чаєм, але я відмовився, бо й без того мене пекло всередині, лиш коли-не-коли просив холодної води, намагаючись триматись так, щоб ніхто не помітив моєї недуги. Тримайся, Борисе, адже ти вже в Києві! — казав я сам собі. — Тільки перебути якось цю останню ніч, а там, завтра, ти дочвалаєш до своєї колишньої квартири в Соколовських на Фундуклеївській вулиці й будеш як удома. Тримайся ж!

До лікарні ім. Жовтневої революції

Наступного дня, коли за вікном засірів пізній грудневий ранок, я й Роман, не чекаючи сніданку, до якого почекати нас запрошували хуторянин і господарі, подякували за ночівлю й подались до центру міста.

Йти було дуже далеко, але тільки на свої ноги можна було покладатись, бо візники,