Читати книгу - "На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори"

— Ходять по хатах, зайдуть, мабуть, і до нас. Застели стола в світлиці, щоб можна було відтіля, як що до чого, надвір непомітно вийти, та самогону постав — залити чортам пельку. Тільки не перваку! — суворо наказав він жінці й важко зітхнув: — Знову почнуться реквізиції та конхвіскації з усякими развьорстками! І коли воно все це мине, щоб можна було по-людському жити? — запитливо перевів він очі на Куща, але той не встиг відповісти, бо у дворі загавкав пес, і господар мусив піти зустрічати непроханих гостей.

Ми, цебто увесь Кущів «штаб», сиділи, як ніде нічого, за столом і удавали, що вечеряємо.

До світлиці увійшло троє озброєних людей з червоними стрічками на грудях.

Побачивши незнайомих людей, хоч і без зброї, але явно військового типу, вони завагались, та тут озвався до них Мишинський:

— Чого ж ви? Сідайте до столу, якщо прийшли з добром!

Червоноармійці нерішуче підійшли ближче, але Мишинський не дав їм оговтатись:

— А гвинтівки й шаблюки чого тягнете до столу — вони ж їсти не просять? А ми, як бачите, з голими руками, — присоромив Мишинський і категорично наказав: — Поставте зброю в куток і сідайте до столу, як годиться.

Зніяковілі червоноармійці постягали свою амуніцію й, поглядаючи один на одного, тихенько поставили її в куток біля дверей.

— Отак би й одразу! — схвалив Мишинський і додав як господар:

— Ми люди такі — хто до нас іде з добром, до того й ми добрі. Пригощайтесь!

Червоноармійці посідали проти нас, ніяк не можучи добрати: хто тут господарює — чи той гладкий дядько, що пустив їх у двір, чи цей кремезний чолов’яга, що заправляє тут за столом зовсім по-хазяйсь-кому.

Тим часом Мишинський увійшов у роль господаря і поналивав гостям повні склянки, тоді як собі й нам тільки хлюпнув у синюваті чаркії, — А то чого ж — нам великі порції, а собі такі маленькі? — насторожено спитав середній червоноармієць, мабуть, старший між ними, але Мишинський заспокоїв його:

— А ви хіба людського звичаю не знаєте: гостям більше й найсмачніше?

Червоноармійці безтурботно хильнули по першій і по другій, а Мишинський, не даючи їм гаразд закусити, наглив пити далі.

— Так хто ж ви такі будете? — спитав Мишинський, бачачи, що червоноармійці починають чманіти.

— Ми — красноармейці, - відповів за всіх той же середній, а Кущ не втримався, щоб пошепки не покепкувати:

— Красноіндейці!

Здається, ніхто з червоноармійців не почув Кущевого глузування, бо мирно взялись за сало, користуючись тим, що Мишинський нарешті зробив невеликий антракт між склянками.

— А відкіля ж ви будете самі?

— Ми — з Таращанщини.

— Це відтіля, де кажуть: «У нашій Таращі люди найкращі»? — спитав, посміхаючись, Мишинський, і середній червоноармієць лагідно покивав головою:

— Та кажуть і таке…

— Значить, виходить, як таращанці, то начебто — українці?

— Та вроді того, — невиразно відповів гість, але Мишинському така відповідь не сподобалась:

— Українці, а служите жидам і кацапам! — докірливо закинув Мишинський, на що червоноармієць спокійно відповів:

— Ми служимо народу, а жидів ми й самі недолюблюємо.

— А хто ж вами командує, як не жид Лев Троцький, або по-насто-ящему Лейба Бронштейн?

Середній червоноармієць, який узявся відмагатись від усяких наших запитань, тоді як інші два тільки мовчанкою підтримували свого старшого, уникнув цього дражливого питання й незворушно казав далі:

— Ми й самі, як були в Києві торік, хотіли трохи поколошкати там жидів, ну тільки ж Щорс не дав нам…

— А хіба ваш «батько» Боженко дав би? — спитав Кущ.

Червоноармієць зітхнув:

— Батько думав, як і ми: хоч би як жид не прибіднювався, а — потруси його добре, і повсіда знайдеш у нього золото.

— А від чого ж помер ваш Боженко? — знову напосівся Кущ, вважаючи, що Мишинський не вміє дипломатично розмовляти.

— Казали нам, буцім петлюрівська медична сестра отруїла його…

— Брехня! Перебрав оцього зілля, — одрубав «дипломатично» Кущ, показуючи пальцем на сулію самогону.

— Може, й брехня, — погодився червоноармієць, якому, з усього було видно, не хотілося встрявати з нами в гостру дискусію, хоч він, мабуть, уже догадувався, куди хилять його опоненти. — Хто тепер не бреше? Усі брешуть — хто більше, хто менше, — закінчив він примирливо, але Кущ уже не чув його, бо встав з-за столу й вийшов з хати. За ним подався й Мишинський.

— А ви ж хто будете? — нарешті зважився спитати червоноармієць, не боячись уже порушити правила чемності.

— Ми проїжджі, не тутешні, - відповів невиразно Роман, але й така відповідь задовольнила червоноармійця:

— Тепер так розворушився народ, що йому не сидиться на місці: їдуть і ідуть кудись…

— Їсти ж треба! А в городі чортма, — порушив мовчанку і я, щоб не видаватись таращанцям підозрілим, і поволі перейшов у розмову. Мене цікавив явний антисемітський настрій цих вояків, з якими армія УНР, котру євреї звинувачували в антисемітизмі, мала запеклі бої навесні й улітку цього року. Кепсько ж налагоджена у вас, товаришу Троцький, політпросвітня робота! — саркастично подумав я. Дати б оцим потенціальним погромникам з червоними стрічками на грудях почитати «Про жидка Марчика, бідного кравчика», що написав Степан Васильченко на замовлення «антисеміта» Петлюри, — може б, трохи прояснішало в їхніх скаламучених головах!

Я й не помітив за розмовою, як вийшов із покоїв Роман і я залишився з таращанцями сам. Невдовзі через другі двері в світлицю ввійшов господар і за спиною червоноармійців ледь кивнув мені головою, даючи знак, що мене кличуть, а сам, тамуючи ворожість, заходився частувати гостей.

— Їжте ж яблучка, огірочки та, може б, іще трохи випили? — медовим удаваним голосом запрошував він, щоб одвернути їхню увагу й дати мені змогу вислизнути з хати.

При світлі пізнього місяця біля повітки радили раду Кущ, Мишинський і Роман.

— Та перестріляти їх, сучих синів, і не морочитись з ними далі! — гаряче пропонував, мало не криком, Мишинський, але так само гаряче, тільки тихіше, заперечував йому Роман і намагався довести безглуздя такого наміру:

— Їх уб’ете й стривожите всю околицю! Для чого? Кому це потрібно? А про хазяїна, в хаті якого вбито трьох червоноармійців, — ви подумали?..

— Ні, Пилипе, правда таки не на твоєму боці, - сказав після деякого роздуму Кущ. — Не можна хазяїна на слизьке ставити — він ще нам знадобиться. А ви — як думаєте? — звернувся Кущ до мене.