Читати книгу - "На скрижалях історії"

Не забарився й триклятущий тиф, який скосив багатьох. Першим поклали в лікарню Артема, за ним — тенора їхнього хору Бровка Панаса, невдовзі зліг і Іван. Позаяк він уже хворів на сипняк, хвороба мордувала його не довго. Однак Артем пролежав увесь грудень і днів сім січня. Панас Бровко й однокашник Несененко Федір із лікарні не повернулися. Інших вербівчан розкомандирували по різних місцях. Осіб десять направили на сільськогосподарські курси в Полтаву, з ними й одного вербівчанина Несененка Степана. Інших, на рік старших, у тому числі й Івана, командирували в Полтавську губернію, де гуляли ватаги Івановою «знайомого» батьки Махна.

Бійців сорок зупинили над Оріллю в найближчому до річки селі Нехвороща й розмістили в чотирьох клунях. У першій розмістився взводний, він одразу призначив нічну варту з п'яти вояків. Правий берег річки Орелі, якраз навпроти села, високий, є тут навіть чи то козацькі могили, чи то якесь укріплення. Місцеві мешканці розповідають, що в давнину, українські вояки нарочито влаштовували такі укріплення від нападників. Коли на Україну з півдня насувалися непрохані гості, то звідси по них били з гармат.

На потойбічному положистому березі Орелі поять коней махновці. Один із них, верхівець, схоронившись за полукіпком, зорить у бінокль протилежний берег. Командир взводу з найвищої могили цьогобіччя теж спостерігає за вершниками, які шугають між полукіпків жнив'яного поля.

Вояки по черзі підходять до комвзводу і в бінокль розглядають махновців. Іван діждався черги й теж глянув на колишню Катеринославську губернію. Яка ж навдовиж безмежна степова далечінь, зникає десь аж за обрієм. А махновська ватага з нетерпінням чекає ночі, щоб вкотре поживитися хоч чимось із селянських дворів на цьому боці Орелі. Господар клуні, у якій вони сплять покотом, згадував уже не раз:

— Добряче кіпішують тут у нас ті озброєні хлопці, перебравшись убрід через цю тиху річку.

Іван дивиться в бінокль на піших махновців і думає: «Може, упізнаю між них своїх хлопців, що стояли на варті цю ніч і не повернулися додому, — цигана Романа й Самійла Коцура. Де ж поділися вони, чи тихенько їх зграбастали махновці, а чи самі перейшли на той бік». Івана, як найбільш досвідченого, призначили вартувати по березі Орелі. Напарником із ним пішов Сидоренко Дмитро. Цей хлопець зовсім не розуміється на військовій справі, не знайомий зі зброєю, але має волячу силу й добрий кошачий зір. Командир взводу Пугач Семен, знаючи підступну вдачу махновців, порадив:

— Прихопіть із собою гранату, бо в річку сам не полізеш, а вона, кого потрібно, дістане й там.

Липневої ночі парко. Дмитро пропонує:

— Давай скупаємося.

Та Іван заперечує:

— Не варто робити цього, знаходячись на посту, тому що махновці захоплять нас нагло «тепленькими й мокренькими». Ти краще пильнуй за річкою! Бачиш он того «кущика»? Коли ми теліжилися сюди, його там не було, а ниньки він уже допливає до середини річки.

Не встигли вони присісти за зарослями осоки, як «кущ» опинився вже під їхнім берегом. Таким чином махновці зі степу переходять щоночі Орель, щоб добути харчів у Нехворощі. Іван шепоче напарнику, щоб хутчій подав гранату. «Кущ» на цей берег не вийшов. На вибух збіглися вояки на чолі з комвзводу Пугачем. Вартові детально доповіли про нічну пригоду з махновцями.

Перед строєм комвзводу оголосив:

— Харченку й Сидоренку за пильність на посту оголошую подяку!

Пішли охоронці відпочивати, тільки не в клуню спати, а на вулицю, до дівчат, які виспівують на колодках, під сусідським двором. Тим часом із тогобіччя річки сповістили:

— Ватага батька Махна, зібравши всі свої пожитки-манатки, вибралася на роменський шлях і подалася в невідомому напрямку.

— Тепер нам тут нічого байдикувати, — зронив комвзводу Пугач. — Вертаємо й ми додому. Збирайтеся всі, бо завтра раненько вирушаємо.

Знову вони перекочували в Ромни. Брата Артема в місті вже не було, воєнком 8-ї дивізії направив його до Києва навчатися на професійного співака.

Коли в революцію Микола Садовський утік за кордон, головний режисер його театру Корольчук із рештою трупи спинився в Ромнах. Живуть комуною: придбали будинок, корову, посадили город у степу й господарюють гуртом. Артем із допомогою Корольчука й ведучої музичної справи при театрі Матецькою організував художню самодіяльність. На концерті, виконав низку українських народних пісень і зірвав шквал аплодисментів ущерть переповненого залу. Воєнкому дивізії прийшовся до смаку його голос, тож і порадив їхати до Києва вчитися. Артем згодився.

З трупи театру Садовського Іван був близько знайомий із Хуторною Лізою Олексіївною. Буваючи в Києві, не раз бачив її на сцені театру, там і зав'язалося знайомство, а у Ромнах його відновили. Корольчук прищепив пристрасть до сцени і йому, керівнику української драмсекції при культпросвіті дивізії.

На місцевій сцені ставлять класичні п'єси українських драматургів: «Мартина Борулю», «Бурлаку», «Суєту» та багато інших. У Ромнах, крім цієї трупи, у Івана знайомих немає, тому у вільні години завжди приходить до них. Узимку навіть пиляє дрова з Хуторною Лізою. До речі, вона й навчила його це робити, бо народився в степах, а там і хліб випікали соломою.

Якоїсь днини навідався чийсь родич, батюшка з Кременчука, і залишив випадком пару-трійку церковних газет. У одній із них Івану потрапила на очі звістка про його рідний край. Там повідомлялося, як 1921 року в Кам'янці створювалася Покровська автокефальна українська парафія. Єпископ Іван Павловський обрав її як свою кафедру на всю