Читати книгу - "Беру свої слова назад"

Начальник Військторгу в Мінську винен у розгромі Західного фронту. Явно ворожище - бійцям і командирам пряники і потрійний одеколон продавав шкідницьким чином. У нього, пройдисвіта, безсумнівно, був злий умисел: так організувати торгівлю голками і гуталіном, щоб полегшити Готу і Ґудеріанові оточення і розгром усіх радянських армій Західного фронту. Але ні в чому не винен начальник штабу 4-ї армії, яка була розбита за один день, яка за 3 години кинула місто Брест, першокласну фортецю і незліченні військові запаси. За місяць відступу і втечі полковник Сандалов двічі отримував підвищення, піднявшись на таку висоту, на яку полковнику просто неможливо піднятися.

Пояснити все це можна тільки так: винуватців на цьому рівні не було. Їх треба було знайти. Вибір був довільним. Кандидатура командувача Західного фронту генерала армії Павлова зрозуміла й очевидна, а решта - хто під руку потрапить. На правому фланзі Західного фронту перебувала 3-я армія генерал-лейтенанта В.І. Кузнєцова. Її розгромили так само ганебно і швидко, як і 4-у армію на лівому фланзі. Причини й наслідки - ті ж самі. Танкова група Гота пройшла крізь бойові порядки 3-ї армії Кузнєцова з такою ж легкістю, як і танкова група Ґудеріана пройшла крізь 4-у армію Коробкова. Командувача 4-ї армії Коробкова - під розстріл. Раз так, то і з командувачем 3-ї армії Кузнєцовом слід було вчинити так само. Але його не розстріляли, не посадили, не розжалували. Та чому ж? Тут дуже серйозна причина. В момент, коли народний комісар державного контролю армійський комісар першого рангу товариш Мехліс проводив серію арештів «винуватців» розгрому Західного фронту, зв'язок зі штабом 3-ї армії був утрачений. Тому викликати на розстріл командувача 3-ї армії генерал-лейтенанта В.І. Кузнєцова не вийшло. А командир дисциплінарного батальйону із заступником, начальник санітарного складу та інші - ось вони, голубчики. Їх і порішили.

Кількість заарештованих «винуватців» товариш Сталін визнав достатньою, тому про командувача 3-ї армії ніхто більше не згадував і розгром Західного фронту йому в провину не ставив. Подальша доля В.І. Кузнєцова дивно схожа на долю командира 28-го стрілецького корпусу В.С. Попова. В.І. Кузнєцов теж завершив війну в Берліні, теж Героєм Радянського Союзу, теж на посаді командувача армії та теж у званні генерал-полковника. 3-я ударна армія генерал-полковника В.І. Кузнєцова штурмувала Рейхстаг та Імперську канцелярію. Гарний був генерал. Тільки незрозуміло, що з ним трапилося влітку 1941 року? Чому в нього все було не так? Вірніше, все було так, як у всіх.

У розстрільному списку винуватців брестської ганьби можна легко зрозуміти і логічно пояснити відсутність трьох осіб. Це сам товариш Сталін. Не міг же вождь світового пролетаріату, батько народів у тій драматичній обстановці сам себе оголосити винуватцем. Як не міг він звинуватити народного комісара оборони Маршала Радянського Союзу С.К. Тимошенка й начальника Генерального штабу генерала армії Г.К. Жукова. Якщо звинуватити Тимошенка й Жукова, то тінь ляже й на самого Сталіна. Запитають: Сталін куди дивився, коли поруч з ним шкідники діяли?

Тому список винуватців треба було обрубати на найвищому командирі, який діяв на периферії, але не включити в нього нікого, хто працював у столиці. Так і зробили.

Вина Сталіна очевидна й доведена. Сам Сталін провину визнав коротко, але по-сталінськи гранично чітко. 24 травня 1945 року на прийомі у Кремлі на честь командувачів військами Червоної Армії він виголосив тост «За здоров'я російського народу». Очільник уряду Сталін сказав: «У нашого Уряду було чимало помилок, були в нас моменти розпачливого становища в 1941-1942 роках». Сталін заявив, що за таке керівництво війною вождів слід було гнати: «Інший народ міг би сказати Уряду: Ви не виправдали наших очікувань, ідіть геть...»

Сталін цілком конкретно висловив, що сам він і очолюваний ним уряд цілком заслужили копняка під зад. А за відстороненням пішли б і інші кари. Сталін дякував російському народу за довіру. Дякував за те, що російський народ його не прогнав з поста в 1941 і 1942 роках.

Настільки ж очевидна вина народного комісара оборони Маршала Радянського Союзу Тимошенка. Сам Семен Костянтинович Тимошенко свою провину розумів і глибоко усвідомлював. Після війни він ні на кого не валив провину та не виправдовувався. Він категорично відмовився писати мемуари. Він мовчав. Історики й мемуаристи крили його останніми словами, він не відповідав. Він мовчав, як мовчить, дивлячись у підлогу, винний солдат, якого командир перед строєм криє матом. Він мовчав, як підсудний, якому нема чого заперечити.

А ось останній з цієї трійці провини не усвідомив, провину не визнав. Маршал Радянського Союзу Г.К. Жуков сам себе оголосив великим полководцем. Свою вину за розгром Червоної Армії в 1941 році, зокрема за розгром Західного фронту, Жуков звалив на вищого Сталіна і на нижчих: Павлова, Коробкова, Климовських, Оборіна, Таюрського й інших. Ні щоб одного разу сказати: Павлов винен, Климовських винен, але от начальник Військторгу Шейнкін, можливо, і винен в якихось там своїх дрібних справах, але в стратегічному розгромі в Білорусії його даремно звинуватили. Але не сказав такого великий стратег товариш Жуков. Тому до цього часу так і значаться у винуватцях грандіозної поразки командир дисбату із заступником та завідувач ветеринарної лабораторії з начальником Військторгу. Вони винні, а начальник Генерального штабу за розгром відповідальності не несе. А начальник Генерального штабу значиться в геніях і навіть у святих. І надійшла пропозиція, цілком офіційна: заснувати на Русі монархію і Георгія, онука видатного стратега всіх часів і народів, вінчати на царство. Щоб нащадки великого генія передавали владу над Росією від батька до сина у спадок.

Після війни цілком природно виникли запитання про мотиви поведінки Сталіна напередодні німецького вторгнення. І Жуков дав вичерпну відповідь. Виступаючи в редакції «Військово-історичного журналу» 13 серпня 1966 року, Жуков віщав: «Головне, звичайно, що тяжіло над ним, над усіма його заходами, які відгукувались і