Читати книгу - "Пан Халявський"

квиточки зайві, та за чоботи, що я купив собі чепурні, змазані, а підошви були не пришиті, а приклеєні; обібрали ще мене всякі перукмахери, цирюльники тощо; витратив багатенько грошей на допомогу бідним; та се в рахунок не йде. Ото тільки й зайвих витрат. Куди там мене обдурити комусь!), а я зрадів, знайшовши Івана Опанасовича, тому, що в мене не лишалося зовсім грошей на завтра; не тільки що обідати, а и у театри йти ні з чим було.

Спасибі йому: він розплатився за мене з хазяїном «Лондона», і хоч багато гримав, що зайвого чимало на мене приписано, чого я і не вживав овсі, та повинен був заплатити і вивіз мене в будинок Івана Йвановича, приятеля свого. Спробуйте, будь ласка, знайти будинок Івана Йвановича, коли він був дуже далеко та ще в такому глухому місці, що й доступитися до нього не можна було! Та будиночок добрячий, кімнат шість, і в нашому Хоролі він був би один із перших.

Іванові Опанасовичу ніщо не подобалося в моєму одязі та й у всій зовнішності: через те мені знову пошили геть увесь одяг. Ху ти, канальство! Що за франт вийшов з мене! Чоботи на рипах, фалди в каптані так і теліпаються, в кишені хусточка біла, чистенька на щодня, з червоними крайками. Усе було миле й чепурне. Я не міг намилуватися собою. Іван Опанасович давав мені гроші на життєві розваги, наприклад, у театри, на апельсини та інші ласощі. А сам він узявся за мою справу, і я повинен був разів п'ять на день підписувати ненависне мені: «До сієї супліки». Одного разу повіз він мене до суддів, у котрих була моя справа, без потреби, а так, для блізиру, напоказ. Кожний із суддів заговорював до мене меланхолійно, і при мені вони казали, що я нужденний молодик, без «образування». Не знаю, що вони під цим розуміли; а тільки мене добре образували: одяг увесь за останньою модою, волосся на голові закучерявлене, скуйовджене, розпудрене… Якого ж ще образування їм треба? Більш я до них не хотів їздити, та й Іван Опанасович не бачив у тому потреби.

Одержавши чудове, чепурне образування й не маючи що робити, я не бажав даром сидіти дома. До того ж запалилась у мені колишня думка, щоб оженити себе. Де ще зручніше се зробити, як не в Петербурзі? Жіночої статі сила-силенна, і кожна — красуня, і кожна має все потрібне, щоб показатися на людях, бо завсіди бачиш їх купами на вулицях, або коли вони гуляють, або в своїх справах ідуть. Тільки вибирай будь-яку. Та я думав інакше. Вибрати на вулиці із стрічних — це нікуди не годиться, і чи мені, панові Халявському, так женитися? Хоч, безсторонньо кажучи, запалився я таки дуже, хоч би як женитись, а женитися; проте я пам'ятав усе, чим зобов'язаний був своєму родові. Я хотів, щоб моя жінка мала тон у громадянстві, себто щоб був у неї голос дзвінкий, котрий приглушував би всіх так, щоб через неї ніхто не говорив; мала б стільки глузду, щоб могла говорити безперестанку, хоч і цілий день (за сим масштабом — казав, бувало, доміне Галушкинський — можна виміряти кількість розуму в людини: дурний чоловік, мовляв, не може багато балакати); мала б смак у всьому: і варити, й солити, і знала б тонкощі, що робити з годованою птицею; була б ретельно вихована, і тому була б велична як у обсязі, так і в округлостях корпорації. Худих, не тільки жінок, а й взагалі людей худих не люблю, через незаперечний — усе того ж доміне Галушкинського винахід-силогізм: «Что худо, то и нехорошо», себто виходить: що худе, те й недобре.

Визначивши міру, якої комплекції мені потрібна жінка, я вважав: хай лучче в мене декілька з них закохаються, і тоді з десятка можна буде обрати для себе симетричну. Задля того, вбравшись щонайчепурніше, я ходив з вулиці на вулицю… Скажу, не хвалячись, багато на мене поглядало, і тут я повинен був проходити по кілька разів повз ті ж самі вікна, та об'єкт пристрасті моєї ховався, а на її місце виходив слуга і, без усякої політики, казав, щоб я перестав витріщатися на вікна, а йшов би своєю дорогою, а як ні, то… ну, чого приховувати петербурзьке грубіянство?.. А як ні, то, каже, вас проженуть ломакою. Подумати тільки — се ж Петербург! У нас, у Хоролі, не так.

Бував і на таких вулицях, де не тільки на мене дивилися, — а вклонялися, запрошували до себе. Та… яких тільки людей нема в Петербурзі. Усіма сторонами хитре місто!

Я все собі ходив, та до одруження не посувався аніскільки; а Іван Опанасович покінчив усі свої справи й виграв мій позов. Присудили приналежну мені частину повернути всю сповна, як рухому, так і нерухому, і заплатити за всі роки частину прибутку, що припадала мені. А що, Петрусю? Що, спіймав облизня? Я тепер, як кажуть у нас, на всю губу пан. Роду значного: предок мій, що був при якомусь польському королі грубником, ударив халявою мишу, котра турбувала найяснішого пана круля, і вбив її насмерть, за що тут же його вшановано шляхетством, названо вас-паном Халявським, і в гербовник внесено його герб, що являє собою вбиту мишу і під нею халяву — знаряддя, котре погубило її через безстрашність мого предка. Отож пряма, чиста, шляхетна кров кружляла в жилах моїх; сам я був непоганий з себе, навіть гарний; вислови мої і всі манери дженджуристі; вклонявся значно, ходив поважно і все ж таки хороше. Правда, невеликого чину, так се нічого: хоч малий чин, та заслужений. А достатки? тьху ти, канальство! достатки такі, що гай-гай! Скільки душ, землі, добра в домі!.. Будь я гунстват, що коли б не виїхав так скоро з Петербурга, то, мабуть, таку б панійку-добродійку підхопив, що тільки дивися на неї з-під руки.

Та треба було покинути Петербург. А що я в ньому бачив і яким його запримітив? Опишу свою думку.

Санкт-Петербург місто велике, широке, просторе, велелюдне. Пишне, величезне, чудове, гарне — все те правда; та хитрощів у ньому куди не