Читати книгу - "Про письменство. Мемуари про ремесло"

У ній загадковий чоловік у чорному плащі — найімовірніше, зовсім не людина, а якесь створіння, невміло під неї замасковане, — покидає свій автомобіль перед маленькою автозаправною станцією на периферії в Пенсильванії. Автомобіль на вигляд як «б’юїк спешл» кінця 50-х, але це такий само «б’юїк», як чоловік у чорному плащі — людина. Автомобіль потрапляє в руки офіцерів поліції штату, чий штаб — у вигаданій казармі на заході Пенсильванії. Близько двадцяти років по тому ці копи розказують історію «б’юїка» розбитому горем синові полісмена, якого вбили під час виконання службових обов’язків.

Це була розкішна ідея, яка розвинулася в сильний роман про те, як ми передаємо свої знання та секрети. А ще це похмура та страхітлива історія про інопланетну машину, яка часом хапає та ковтає людей цілком. Було, правда, кілька незначних проблем. Наприклад, я ніц не знав про пенсильванську поліцію штату, але я не дозволяв цьому мені заважати. Я просто вигадав усе, чого не знав.

Мені можна було, бо я писав за зачиненими дверима, писав лише для себе та з думками про Ідеального Читача (моя ментальна версія Таббі рідко така ж ущиплива, як буває реальна дружина; у моїх фантазіях вона зазвичай аплодує і з сяючими очима заохочує мене без упину рухатися вперед). Один із разів, які запам’яталися мені найбільше, відбувався в номері на четвертому поверсі готелю «Еліот» у Бостоні; я сидів за столом під вікном і писав про розтин інопланетної кажаноподібної істоти, тим часом просто піді мною ринув велелюдний потік Бостонського марафону[270], а з бумбоксів на дахах ревіла «Dirty Water» гурту «The Standells». На вулиці була тисяча людей, а в моїй кімнаті жодної, що могла б обламати мені кайф і сказати, що ця деталь неправильна чи копи в західній Пенсильванії так не роблять, так що бє-бє-бє.

Цей роман — він називається «З Б’юїка 8»[271] — лежить у шухляді з кінця травня 1999 року, коли я завершив першу чернетку. Роботу затримували обставини, яких я не міг контролювати, але сподіваюсь і планую рано чи пізно провести кілька тижнів у Пенсильванії, де мені дали умовний дозвіл трохи поїздити з поліцією штату (за умови, яка здається мені, як не глянь, обґрунтованою, — не зображувати полісменів поганими, психами та ідіотами). Коли це станеться, я зможу повиправляти найгірші свої проколи й пододавати в роман гарних деталей.

Проте небагато. Дослідження — це передісторія і супутня інформація. В історії, яку я хочу розповісти в «Б’юїку 8», ідеться про монстрів і секрети, а не про робочі процеси поліції в Західній Пенсильванії. Я прагну додати дрібку правдоподібності, наче жменьку приправ, яку ви кидаєте в добрий соус для спагеті задля фінального штриха в смаку. Це відчуття реальності необхідне в будь-якому художньому творі, але особливо — в оповідці про анормальне та паранормальне. А ще достача деталей — за умови, що вони точні, — може породити хвилю листів від читачів, які люблять до всього доколупуватись і, вочевидь, живуть, аби розказувати письменникам, де ті облажалися (тон цих листів незмінно страшно веселий). Коли відступаєш від правила «пиши про те, що знаєш», дослідження не уникнути, і воно може неабияк доповнити вашу історію. Але не дозволяйте хвосту махати собакою, пам’ятайте, що ви пишете роман, а не наукову роботу. Історія завжди передусім. Гадаю, навіть Джейм Міченер і Артур Гейлі з цим би погодилися.

Мене часто запитують, чи вважаю я, що новому авторові художньої літератури буде користь від курсів або семінарів літературної творчості. Люди, які таке питають, дуже часто сподіваються відшукати універсальний ключик, таємний інгредієнт або магічну пір’їнку Дамбо, яких нізащо не знайти в аудиторіях чи письменницьких резерваціях, хай там що обіцяють буклети. Щодо мене, то я скептично ставлюся до письменницьких курсів, але не проти них у цілому.

У чудесному трагікомічному романі Т. Кораґессана Бойла «Схід — це схід»[272] є опис лісової колонії письменників, яка здалася мені казково-ідеальною. Кожен учасник має власну хатинку, де начебто весь день проводить за письмом. В обід офіціант із головної будівлі приносить до котеджів майбутніх гемінґвеїв та катерів коробку з обідом і ставить на східці ґанку. Дуже тихо ставить, щоб не порушити творчий транс мешканця хатинки. У кожній такій хатинці одна кімната призначена для письма, у другій стоїть ліжко для надважливого пообіднього сну… або для життєдайних пустощів з котримось із інших учасників.

Увечері всі члени колонії збираються в головному будинку за вечерею та п’янкими розмовами з письменниками-резидентами. Потім у вітальні перед гуркітливим вогнищем підсмажуються маршмелоу, пукається попкорн, п’ється вино і читаються вголос та критикуються оповідки членів колонії.

Для мене це звучало як абсолютно зачароване письменницьке середовище. Особливо мені сподобалося про те, що тобі під двері ставлять обід, тихенько залишають його, наче зубна фея — четвертак під подушкою дитини. Я так розумію, мене це привабило своєю віддаленістю від мого власного досвіду, коли творчий потік може в будь-який момент перерватися повідомленням від жінки, що забився унітаз і треба, щоб я його полагодив, чи дзвінком з офісу про неминучу загрозу пропущення мого чергового запису на прийом до стоматолога. У такі миті, я впевнений, у всіх письменників однакові думки, незалежно від рівня майстерності та успіху: «Боже, якби в мене були правильні умови для письма і правильні люди, які розуміють, тоді шедевр ТОЧНО просто лився б із мене».

Насправді ж я виявив, що повсякденні переривання та відволікання не надто шкодять ходу роботи і навіть можуть певним чином піти на користь. Зрештою, саме крупинки піску, які просочуються в мушлю устриці, допомагають утворити