BooksUkraine.com » Сучасна проза » Поцілунок Елли Фіцджеральд 📚 - Українською

Читати книгу - "Поцілунок Елли Фіцджеральд"

145
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Поцілунок Елли Фіцджеральд" автора Олег Богданович Лишега. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 68 69 70 ... 76
Перейти на сторінку:
задовго до того, як побачив згори океан, — у Києві якось мені був сон: я звідкись вертаюся на таксі надвечір — це було так давно.. уже й невідомо, навіщо так було летіти.. Мені рідко вдавалося брати таксі.. це, мабуть, особливий стиль якогось іншого життя.. Тоді був ніби трохи неспокійний вечір.. Попереду за кермом якась молода жінка.. вродлива і незнайома.. їдемо уже краєм Києва.. от-от виїдемо поза край.. ґрунтова вуличка, обсаджена старими крислатими горіхами.. Мабуть, довго їхали.. я вже десь мав виходити.. але ніби вона не мала дрібних, щоб віддати мені решту.. Ось тут недалеко я живу.. трохи вбік завернемо.. зовсім недалеко — і я винесу вам решту.. ми так довго їхали.. ви, мабуть, втомилися.. а хочете — зайдемо на хвильку до мене.. я вам чаю зігрію — і поїдемо далі? І вона зупинила машину і вбігла у хвіртку.. якийсь приватний скромний дім.. я поволі рушив за нею.. вже вона десь попереду відчиняє двері.. зсередини відлунює її голос — запрошує за собою.. я поволі переступаю поріг.. якось незручно.. якийсь коридор.. якийсь передпокій.. і нема нікого.. не чути нікого.. стою й не знаю, куди мені йти.. Переді мною важкі хвилі якоїсь квітчастої.. може, темно-синьої ширми.. мимоволі відхиляю її: у глибині невеличкий дощатий подіум.. наче крихітна сцена.. це ніби на крихітний дитячий хор, але на чистих струганих дошках у високих вазонах стоять у кілька рядів невеликі дерева.. може, й менші.. так — менші за мене.. але десь усі на один зріст..

І я раптом відчув, що мимоволі мені відкрилося особливе.. те, що ніколи ніде й не побачу: театр дерев.. Але чому нікого нема? Ніякого глядача. А може — це лише для одного? За ширмою.. Може — не конче для людських.. тим більше — сторонніх очей?.. вони, деревця, просто стояли.. Здається, і без плодів.. не чути було і вітру якогось.. ніякого хвилювання.. і не шелестіли.. і не вгинались.. але я відчув напевно: це особливий, тихий.. нікому не відомий театр дерев.. не для когось: для місяця чи для нічної бурі — ні..

І не для закоханих.. жодного духмяного цвіту чи соловейка.. я відпустив штору на своє місце — і повернувсь назад.. ніхто вже не озвавсь.. нікого знов ніде не було..

Амаліє.. аж тепер бачу, що міг би означати той сон.. Я увійшов у ті двері за океан.. Зайшов на хвилину.. наче й випадково.. може, і з цікавості.. Зовсім не знав, куди йду.. куди.. чого.. але зайшов.. і надовго.. аж поки не урветься цей сон.. дивно.. десь у цім світі хоч уві сні мені хтось приберіг — і то давно вже — закуток простору.. і він.. той простір чекав, поки не увійду в нього: уві сні.. Простір ясний.. стіни там були ясні.. і там я мусив побачити прості деревця.. такі тепер часто можна купити: померанець.. чи мандаринове деревце.. але то був саме театр.. театр дерев.. і раніше у нього увійшов Торо.. він увійшов у свій світ.. і пізніше я мав невидимо увійти.. Він промовив до мене, Амаліє.. своєю потаємністю.. тихою.. екстравагантно бідною інтонацією.. і змусив забути все.. усе своє життя.. свого батька.. і кинутись через океан услід тій таємниці, на яку так виразно натякала за грубою квітчастою шторою невеличка дерев’яна сцена зі струганих дощок.. там не було ані бризок сонця на мармуровій долівці довкола водограю.. ні — сон промовляв до мене моєю мовою: простий дерев’яний поміст.. звідки колись я мав промовити від їхнього імені: тихих.. втаємничених дерев.. Амаліє.. Амаліє.. в глибині більше нічого й не було — окрім світло-сірої стіни.. то була тісна кімнатка.. якийсь передпокій, як це буває у домі, збудованому десь у першій половині минулого століття.. Мабуть, просто побілена вапном стіна.. і там за нею — океан.. Той інший.. невидимий..

Амаліє.. пригадай мені.. як називалася твоя риба.. та, що ти наодинці любила з нею розмовляти.. якесь дуже коротке ім’я.. чи не Іо?.. Золота риба з великим мудрим оком.. з блідими плямами на хребті.. з довгим звислим хвостом.. як у дракона.. стара як світ.. Підпливе до тебе.. як ви лише удвох у сутінках.. і для неї воду ми возили з трохи ближчого джерела, ніж для себе, правда?.. не з того далекого й похмурого.. аж коло Ведмежого Потоку.. там, де батько Ріка.. а ближче.. уже в долині.. і те джерело якось дивно називалося.. чи не Укалеле?.. Підніметься.. витягне уста, як до флейти.. промовить.. і опуститься на глибину..

Я так часто піднімався тою дорогою на гору Нітані.. так часто, що навіть могло здатися, що я ходив туди уві сні.. але то був не сон.. Заплющу очі і бачу як зараз.. Амаліє, отам праворуч від дороги — так ніби вийшла з лісу непримітна оселя.. перед нею моріжок.. а на ньому і в дощ, і в сніг, і в ясну погоду стояла пара садових крісел.. одне навпроти другого поряд.. Коли б двоє сіло разом — то їхні коліна, мабуть, торкалися б у лагідній розмові.. Але я ніколи не бачив, щоб там хтось сидів.. Завжди їх минав.. отам вони стояли у низькій траві одне навпроти одного.. наче, доволі набрикавшись у лісі, вискочили на галяву двоє оленят і раптом завмерли.. і я ніколи не бачив, щоб у той дім хтось входив чи виходив.. Довкола високі червоні дуби.. кілька червоних кедрів.. і ніде ні душі.. а трава завжди яра.. ніжна.. аж наче смарагдова.. доглянутий кущ півонії.. і ті два крісла.. ніби от-от хтось має надійти.. когось виглядають.. Часом сходив з гори Нітані досить пізно, десь за північ.. але не пригадую жодного світла у вікні..

Там, на самій горі, — поросле високим лісом плато.. і там якось набрів у траві на орхідею.. темної барви.. наче набряклий кров’ю синець на білому тілі.. бо Нітані була донькою індіанського вождя.. А далі за тим платом перешийок — тонкою стежкою перейдеш — і вже отим безконечним хребтом Апалачів уздовж океану можна йти і йти на південь, не опускаючись у долини.. аж до Джімової Саванни.. де ми й гостювали колись.. ще як

1 ... 68 69 70 ... 76
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поцілунок Елли Фіцджеральд», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Поцілунок Елли Фіцджеральд"