Читати книгу - "Повзе змія"

вас до вищої міри покарання, передбаченої Кримінальним кодексом України. Тож, Богдане, вам у цій ситуації легше було не повірити. Моєї особистої вигоди в закритті справи нещасного самотнього дідуся немає, будьте певні. Мені мав би належати відсоток із тих самих сімдесяти п’яти тисяч доларів. Вам дали на всю котушку, незважаючи на мої цілком щирі старання. Ви дотримали слова і місце, де сховані гроші, не назвали. Мої винаймачі зітхнули, визнаючи — мали реальний шанс повернути своє, але не вигоріло, — адвокат розвів руками. — Не вішатися ж через такі речі. Між іншим, я вважав, що вам уже визначили місце для відбування покарання і навіть етапували звідси.

— Система, — знизав плечима Баглай. — Ось-ось уже повинні розчухатися. Думаєте, у Верховному Суді одна моя справа?

Запала несподівана мовчанка. Якийсь час засуджений і адвокат дивилися один на одного. Першим відвів погляд Гужва. Йому не подобалися очі його колишнього підзахисного. Особливо коли побачив їх кілька днів тому з екрану телевізора, майже на весь екран, несподівано близько. Едуард Гужва був певен — Баглай таким чином зазирнув мінімум у половину осель Слобожанська. Його правота підтвердилася наступного ж дня. Слобожанського маніяка — інакше Баглая вже ніхто не називав, хоча саме це слово в програмі «Кримінальні портрети», так, здається, «Кримінальні портрети» не прозвучало. Та саме представлення його колишнього підзахисного журналюгами інакше й не виглядало. Що ж, їх можна зрозуміти. Люди люблять страшні історії.

— Думаєте, одна моя справа? — повторив Баглай.

— Страшенна бюрократія. Просто дика, — погодився Гужва.

— Але симпатична.

— Що?

— Дика, але симпатична. Мультик такий, про придурка з моторчиком. Літав із драним простирадлом на голові, бандитів типу лякав. Ясно, про кого?

— Вам у дитинстві не подобався мультик про Карлсона?

— Подобався. Саме в дитинстві, — кивнув Баглай. — Коли сидиш і чекаєш на етап, є про що подумати і багато чого передумати. Карлсон ваш — звичайнісіньке опудало. Людину треба лякати людиною. Та ми кудись не туди пішли. Хрін із ними, з карлсонами. Я про бюрократію. Вона в нас дика, але симпатична. Причому дуже симпатична. Мені в усякому разі вона тепер допомогла. Я ж досі тут.

— Це щось дає? — так, Гужва звик до його манери спілкуватися. Ніколи не втнеш, до чого він веде. Власне, таку мету він і переслідує. Бо ніколи не знаєш, чого він хоче і звідки готує головний удар. — Сьогодні ви в цій камері, за якийсь час у вас буде інша, мало чим несхожа на ту, в якій ви сидите тепер.

— Справа не в камерах, — пауза. — Справа у вашій правоті. Ви праві, Едуарде Васильовичу.

— Дякую, звичайно, але стосовно чого?

— Аби я почав гнати пургу і волати: осьо поганий дядько адвокат намовив мене взяти на себе чужу мокруху, ніхто б не захотів мені вірити. Бо надто багато дурного геморою відразу виникає. Аби я почав бакланити вже на зоні про те, що не признався в ще одному вбивстві, яке скоїв отут, у цьому ж таки Слобожанську, ніхто б і пальцем не поворухнув, аби перевірити, правду я кажу чи ні. Хай би навіть я взяв на себе всі місцеві мокрі «глухарі», мені легше не повірити, аніж знову зі мною вошкатися.

До Гужви нарешті почало доходити.

— Ви хочете… признатися ще в одному вбивстві? Тепер, після всього?

— Ага, — посмішка не робила обличчя Богдана Баглая добрішим. — Хочу признатися, поки мене не завезли звідси. Я подивився кіно про себе і мене замучила совість.

— А, отже, вам таки надали змогу…

— Ці гомики обіцяли — і зробили. Причому, суки, зробили б навіть без обіцянки. Постовий, псяра, особисто за мною прийшов, вивели мене, завели до нього в кабінет, посадили на стілець, закували руки ззаду. Замість прогулянки, козлини. Я маю право на годину прогулянки. Мене запитали: гуляти чи кіно про себе дивитися? Знаєте, як гуляти хотілося? — Баглай нахилився трошки вперед, і Гужва раптом гостро зрозумів, як цьому молодому хлопцеві хочеться гуляти. — От біда — телека сто років не бачив. І невідомо, коли побачу. Ну, показали мені мене й про мене. Підняли й засунули знову в камеру. Невеличке порушення внутрішнього розпорядку.

— Сподобалося? — Гужва не часто дозволяв собі говорити дурниці, не збирався й цього разу, але запитання зірвалося з язика само собою.

— А, то їхня справа, — махнув рукою Баглай, і адвокат справді побачив перед собою цілком байдужу до всього, що відбулося з ним і довкола нього, людину. — Мені просто захотілося признатися ще в одному вбивстві. Чарівна сила мистецтва, знаєте про таке? Тому мушу знову шукати собі адвоката. Я свої права знаю. Далі вже не засудять, далі нема куди. Та все повинно йти за правилами. Через те я нічого не сказав ані начальнику тюрми, ані комусь іншому. Просто підняв бузу: адвоката мені і все. Ги-ги, мене навіть у карцер спочатку закрили. Тільки адвокат все одно прийшов. Зашибись у нас закони, правда? Казав же я вам — дикі, але симпатичні. Можуть мене тут у жопу видрючити всім вертухайським нарядом, та потім усе одно по адвоката сходять, гадюки.

Від останнього слова Гужву пересмикнуло.

— Так, гаразд, — він опанував себе, до нього знову повернувся діловий настрій. — Отже, ви хочете зізнатися у тому, що скоїли на території міста Слобожанська ще одне вбивство і приховали це на слідстві…

— Дослухай мене, дурню…

У такій манері, в такому тоні Богдан Баглай звернувся до адвоката вперше. Хлопець годився йому в сини, нехай старші, на своєму віку Гужва бачив і не таких злочинців, але ця фраза не просто вивела його з рівноваги, не просто обпекла, немов канчуком, — вона налякала, по-справжньому налякала дорослу, впевнену в собі людину. І погляд Баглая став холоднішим, він буквально заморожував, сковував крижаною оболонкою, ніби гіпнотизував.

— Слухай мене уважно, — тепер Баглай говорив короткими уривчастими фразами, даючи зрозуміти — не буде більше жодних ліричних відступів та ходінь довкола