Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

той чоловік з дороги мав-таки рацію: ніколи й нікого він, хлопець, не знайде. І він повернувся на дорогу, щоб розпитатися про все, що треба, в того чоловіка, одначе нікого й там не знайшов, хіба що кілька корів, які повернулись у його бік і смутно дивились, а коли підходив близько, налякано сахалися. І відчув не так тугу, як відчай, бо вже не знав, куди йти, щоб повернутися хоч би в Наливайківку, отож пішов аби йти і простував, облитий місячним світлом, ніби сновида, — дощ сипався йому на голову, але зовсім не мочив — це був сухий дощ.

З цим відчуттям я прокинувся. Не треба бути аж надто проникливим, щоб збагнути: оті сни (до речі, в них я себе бачив ніби збоку, як сторонню особу, через те так і записую) — образ моєї туги за дівчиною, з якою був розлучений і до якої рвався. І, може, я б ніколи цих дурниць не переоповідав, коли б подальші події не ствердили мене в думці: все у світі дивовижно пов’язане, і вгадати секрети того зв’язку не завжди буває легко резонуючому розумові. Признаюся вдруге: нікому цієї історії не розказував і навіть тепер, коли викладаю її на папір, відчуваю, як важко це робити, — ніби видираю зі свого нутра якусь сокровенність, а навіщо? Однак усе сховане на споді душі чомусь просить вивільнення, хоч від такого вивільнення нелегко буває й самій душі. Ні, не про якийсь моральний переступ ідеться, а про зачинені двері нашого «я», вони є у кожного. І не через якусь важливість, чи виключність, чи закритість людина не хоче розчиняти своїх закамарків, а тому, що такі історії надто індивідуальні, а через це й зарослі зіллям сокровенності й межі її означаються не суспільними категоріями, а фактором власної до тієї чи іншої історії причетності. Те, що для світу ніщо, дрібниця, банальність, нікчемні пристрасті, індивідуально може стати фатально невідворотним, причиною драми й цілком порушити чи навіть зламати їй життя, або ж повернути в якийсь несподіваний бік. Те, що для загалу елементарне, для окремої людини може стати причиною катастрофічного вибуху; мені здається, що це й був у моєму житті такий вибух, хоч колізії історії, яку розповідаю, по-справжньому таки банальні: не в одного так бувало. Саме цей дисонанс і притримував мій язик, а зараз перо, щоб усе те виповісти, бо історія та цікава тільки мені, мені! (чую в собі внутрішній голос), бо вона небанальна не своїми колізіями, а наслідками.

Так, я рвався до Тамари, думав про неї, згадував, марив, уявно любився, проклинав начальство, яке забирає в нас, рабів-студентів чи кріпаків-студентів, навіть неділі; в мені виростала така напруга, що й сни оті чудні в мене з’являлись, я був сповнений тоскноти, неспокою, не раз хотілося плюнути й на своє студентство, й на обов’язки і жити так, як бажається, хоч раціонально тямив: не можна жити в світі так, як багнеться, а лиш так, як можеться; коли б я був вільний, кинувся б у дощ і пройшов ті дванадцять чи п’ятнадцять кілометрів, однак і дощ знущався тоді з мене, він ішов уночі, а вдень переставав, і нас благополучно виганяли, як худобу, на роботу, і ми копирсалися в мокрій землі, вона ж ставала в’язка, розчинена, дороги покрилися калюжами, які мертво світили до неба, наше взуття покрилося кіркою багна, та й усі ми, бо помитися до ладу було ніде. Я перевалювавсь із дня у день, як машина з калюжі в калюжу, в мені наростало роздратування, і я навіть увійшов у конфлікт із викладачем, сказавши йому:

— Дядьку, а може б, ви, замість бути наглядачем, сіли на якусь купу буряків — ви ж свідома людина?

Викладач побагровів і пішов геть, а потім почалось, як це буває: обговорення поведінки, і мої однокурсники залюбки виливали на мене власну жовч; я покаявся, вибачився, бо чекав неділі, бо хотів утекти, вирватись із полону цієї землі й нелюбої роботи, бо я ставав ніби звір у клітці, а мусив би бути слухняним виконавцем виданих мені й таким, як я, наказів, ще й понад вимогу дбати в ім’я похвали собі та користі ближнім; ні, коли наступної неділі я не звільнюся, не жбурну свою тугу і злість у пащу тим дванадцяти чи п’ятнадцяти кілометрам, що віддаляють мене від дівчини, я колись скажуся або нап’юся так, що сам себе не знайду в цьому закапелку. Отож я молив Бога, щоб у неділю пішов дощ, мені дощ уже був не страшний, аби тільки не гнали на роботу.

І тут доля мені всміхнулась, а може, навпаки, помстилася, адже їй так любо погратися з роз’ятреним, розтуженим і знавіснілим від любовної туги бевдзем, — дощ було послано в неділю під ранок, а вранці так розкішно плескотіло, що я засміявся, аж мої колеги подивилися на мене здивовано. Так, дощ був розкішний, льопав, тахкотів, чмакав, сякався, плювався, лив — чудовий був дощисько! Прийшов наш староста, загорнений в офіцерського плаща-намета (перед університетом був у армії, але його звідтіля списали через хворобу) і сповістив те, чого молив у Бога я, — вихідний!

У мене була стара чорна материна парасоля, яку вона мені всунула в останній момент (для села зійде!), і я, наче принц данський чи якийсь інший дивак, розгорнув її над головою і, не чекаючи сніданку, рушив у залитий водою світ, світ розкішних калюж і чмакотливого багна.

— Все, — сказав я вголос, зирнувши в небо з-під свого чорного дашка. — Можеш переставати, доще! Вже ніякий чорт мене з цієї дороги не заверне!

І дощ мене знову послухався, бо коли я пройшов кілометрів два-три, він почав сіятись, а тоді й ущухати. Я чимчикував під старою, чорною, материною парасолею з обліпленою багном узувачкою, з мокрими штаньми і співав своє улюблене: «Та-ма-ра-ра-ма-та, ма-ра-та-ра-та-ма!» — і мені здавалося, що вирвав, витяг себе, як вуж з линовища, із тих темних і занудних днів, ступав, по-ідіотському либлячись, бо вже був людиною, а не кріпаком, людиною, перед якою чудово стелиться оката від калюж дорога.

Коли ж увійшов до Макарова, дощ ущух, машини й вози розбивали й без того розбиту дорогу, всі тяглися на базар чи ярмарок,