Читати книгу - "Зелений дім"

Малюк зніме свою, вона найбіліша. А ти, сержанте, прив’яжи її до свого карабіна; ясна річ, як тільки бандити почнуть опиратися, стріляйте по них без жодних вагань. Сержанти вже сиділи у човні, і коли Малюк кинув їм сорочку, Пінтадо відіпхнув човен веслом. Він поволі кермував поміж заростями очерету, але, щойно вони випливли на озеро, увімкнув двигун, і, налякані його рівним деркотінням, у повітря здійнялися птахи, які галасливо втікали з дерев. Над лупунами займалася рожева заграва, в спокійних, чистих водах озера відбивалися перші промені сонця, що пробивались крізь гущавину.

— Ех, друже, а я збирався оженитися, — зітхнув сержант.

— Підніми вище карабін, — сказав сержант Дельгадо. — Нехай бачать сорочку.

Вони перепливли озеро, не спускаючи очей з урвища й лупун. Пінтадо, однією рукою кермуючи, іншою почав шкребти собі голову, обличчя, груди, відчувши раптову сверблячку. Вони вже бачили вузеньку болотисту мілину, голі кущі й колоди, які, очевидно, правили за плавучу пристань. До протилежного берега озера пристав човен з солдатами, вони швидко вистрибували, залягали за деревами і направляли гвинтівки на острів. У Інохоси гарний голос. Ті пісеньки, які він співав на кечуа вчора увечері, були дуже гарні, еге ж? Так, але що сталося, чому їх не видно, чому не виходять? На Сантьяго повно уамбісів, друже, ті, які бачили, що ми пливемо, попередили цих, і вони мали доволі часу, щоб повтікати різними протоками. Човен підплив до плавучої пристані. Зв’язані товстими ліанами стовбури були вкриті мохом, грибами і водоростями. Усі троє оглянули червонясту стіну урвища, покручені, зігнуті лупуни, — тут нікого немає, сеньйори сержанти, але ж і набралися ми страху. Сержанти вискочили з човна, хляпаючи, побігли через грязюку, почали підійматися нагору, щільно притискаючись до схилу. Сержант тримав карабін над головою, і сорочка Малюка тріпотіла на теплому вітрі. Ледь вони дісталися до верхівки, як сліпуче світло змусило їх заплющити і протерти очі. Сплетіння ліан закривали проміжки між лупунами, важкий, гнилий запах бив їм у ніздрі, коли вони пробували зазирнути в гущавину. Нарешті знайшли просіку, рушили вперед, раз у раз заплутуючись у дикій траві, далі просувалися крутою вузькою стежкою, яка звивалась між рядами дерев, зникала, з’являлася знову то в кущах, то в заростях папороті. Сержант Роберто Дельгадо починав нервувати: чорт забирай, вище підніми карабін, нехай бачать, що ми йдемо до них з білим прапором. Крони дерев утворювали склепіння, яке лише час від часу пронизували промінчики сонця, падаючи на землю золотавими тремтливими клаптиками, звідусіль чутно було голоси незримих птахів. Сержанти затуляли обличчя руками, однак це не рятувало їх від уколів колючок і пекучих подряпин. Раптом стежка урвалася, і на галявині з рівною піщаною поверхнею, очищеною від трави, вони побачили хижки, — гей, друже, поглянь-но лише туди. Високі міцні хижки вже наполовину поглинув ліс. У однієї не було покрівлі, і в передній стіні, немов округла рана, зяяв пролом; у другій росло дерево, буйно вистромлюючи з вікон свої волохаті лапи, а стіни зникли під панцирем плющу. По всіх усюдах росла висока трава; розвалені, оплетені паростками сходи служили опертям для бур’яну, між сходами також виднілися пташині гнізда, біля паль — величезні мурашники. Сержанти з витягнутими шиями ходили навколо хижок, намагаючись зазирнути всередину.

— Вони відпливли не вчора, а набагато раніше, — зробив висновок сержант Дельгадо. — Ліс тут майже все задавив.

— Це хижки не уамбісів, а християн, — сказав сержант. — Погани таких великих не будують і, крім того, коли переходять на інше місце, то забирають їх з собою.

— Тут мала бути галявина, — висловив припущення сержант Дельгадо. — Дерева молоденькі. Тут, друже, жило багато людей.

— Лейтенант лютуватиме, — сказав сержант. — Він був певний, що хоч кількох злапає.

— Треба його покликати, — вирішив сержант Дельгадо; націлившись з карабіна в одну з хижок, він двічі вистрелив, удалечині постріли відлунилися. — Бо ще подумає, що бандити нас уже патрають.

— Щиро кажучи, я радий, що тут нікого немає, — мовив сержант. — Я збираюсь одружитись, а сюди приїхав не для того, щоб мені, молодому, продірявили голову.

— Доки прийде решта, ходімо пошукаємо, — запропонував сержант Дельгадо. — Може, залишилося щось варте уваги.

Вони знайшли тільки проіржавілий мотлох, обтягнутий павутинням, та поїдені термітами уламки дерева, які тріщали або розпадалися під ногами на порох. Вийшли з хижки і обійшли острів, тут і там схиляючись над обгорілими стовбурами, іржавими бляшанками, черепками глечиків. На одному зі схилів знайшли рів з водою, в його смердючих випарах кружляли хмари москітів. Рів був оточений двома рядами паль, немов рясною сіткою, і сержант Роберто Дельгадо: що це таке? Нічого подібного в житті не бачив. Що б це могло бути? А сержант: то якась вигадка дикунів, але буде краще, якщо ми звідси підемо, бо страшенно смердить і сила-силенна москітів. Вони повернулися до хижки, а там з неспокійним, непевним виглядом ходили по галявині лейтенант, жандарми й солдати, наштовхуючись на дерева, немов сновиди.

— Десять днів подорожі, — вигукнув лейтенант. — І задля усього цього стільки мороки? Як гадаєте, давно вони відпливли?

— Думаю, що зо два місяці тому, пане лейтенант, — відповів сержант. — Може, навіть і з рік.

— Тут було не дві, а три хатини, пане лейтенант, — промовив Чорний. — Ось тут стояла ще одна, мабуть, її знесла буря. Погляньте, й досі палі стирчать.

— А я думаю, — що років зо два минуло, пане лейтенант, — сказав сержант Дельгадо. — Це видно по тому дереву, яке виросло там, усередині.

Зрештою, яка різниця, — лейтенант розчаровано посміхнувся, — місяць чи десять років, самі дали себе надурити. А сержант Дельгадо: ану, Інохосо, перетрусіть тут усе добряче, зберіть усе, що можна їсти, пити й носити, — і солдати розійшлися по галявині, загубилися поміж деревами, — а Блондин нехай зварить трохи кави, треба забити цей бридкий присмак у роті. Лейтенант сів навпочіпки, почав колупати патичком землю. Сержанти закурили цигарки; під час розмови над ними пролітали блискучі хмари комашні. Лоцман Пінтадо нарубав сухого галуззя, розпалив вогнище, тим часом двоє солдатів викидали з хижок пляшки, глиняні глечики, затріпані ковдри. Блондин підігрів термос, подав паруючу каву в латунних скляночках, а коли лейтенант і сержант закінчили пити, почулися крики, — що там таке? — і підбігли два солдати, — знайшли кого-небудь? Лейтенант схопився на ноги, — в чім річ? — а солдат Інохоса: мрець, пане лейтенант, ми знайшли його там, унизу, на тій мілині. Уамбіс? Християнин? Лейтенант уже біг, за ним — жандарми й солдати, протягом хвилини чутно було лише сухий тріск розтоптаного листя й тихий шелест прим’ятої трави. Вони швидко оминули палі, кинулися вниз по схилу, перетнули суходіл, наїжачений