Читати книгу - "Зелений дім"

камінням, і, добігаючи до мілини, зупинилися як укопані біля мерця. Він лежав розпластаний горілиць, пошарпані штани ледве закривали худі брудні ноги. Під пахвами в нього були клубки сплутаного чорного волосся, на пальцях повідростали довгі нігті. На грудях і плечах виднілися струпи, засохлі рани, з-поміж розтрісканих губів визирав краєчок білого язика. Жандарми і солдати дивилися на нього, а сержант Роберто Дельгадо раптом посміхнувся, нахилився над ним і почав обнюхувати, майже доторкуючись до його губів. Потім хихикнув, випростався й копнув його ногою під ребра. Що це таке, хіба можна бити покійника, — а сержант Роберто Дельгадо копнув його ще раз, — який там покійник, хіба ви, сеньйоре лейтенант, не відчуваєте запаху? Всі нахилилися й понюхали, здавалося, неживе, захололе тіло. Який там мрець, сеньйоре лейтенант, це лайно зараз просто поринуло в солодкі марення, — якась весела лють наростала в сержантові Дельгадо, і він усе дужче бив нещасного, а той врешті ворухнувся, — чорт забирай, таки правда, — захрипів і глибокий стогін вирвався йому з грудей. Лейтенант схопив його за волосся, шарпнув і знову почулося хрипіння. Сучий син очманів від наркотиків, — а сержант: так, подивіться, ось там його вариво. Біля купки сріблястого попелу й почорнілих головешок видно було закіптюжений глиняний горщик, повний зілля. Десятки термітів з довгими вусиками і чорними-чорнющими черевцями видиралися по його стінках, у той час як інші, розташувавшись колом, здавалося, прикривали собою штурм. Коли б він помер, його давно б хробаки зжерли, сеньйоре лейтенант, тільки б кісточки залишилися, — а Блондин: вони вже почали, погляньте на його ноги. Деякі терміти повзли по здерев’янілих ногах, інші досліджували ступні, пальці, суглоби, торкаючись шкіри тоненькими вусиками й залишаючи по собі смужку синіх цяток. Сержант Роберто Дельгадо копнув чоловіка знову в те саме місце. Між його ребрами вискочила гуля, підшкірний пухир з темною верхівкою. Чоловік і далі лежав нерухомо, але час від часу видавав глибоке хрипіння, важко ворушачи язиком і облизуючи губи. Клятий, думає, що він в раю, нічого не відчуває, — а лейтенант: води, швидко, та поскидайте з його ніг термітів, бо вони зжеруть його. Малюк і Блондин почали давити термітів, два солдати принесли в кашкетах воду з озера, вилили чоловікові на обличчя. Він уже пробував ворушити кінцівками, гримаси спотворювали його обличчя, голова безсило хилилася то ліворуч, то праворуч. Зненацька він ригнув, поволі, в’яло зігнув одну руку, помацав себе, погладив синець. Зараз він дихав неспокійно, груди в нього здійматися, живіт западав, а білий язик, обкладений зеленою слиною, вилазив з рота й ворушився. Очі його далі залишалися заплющеними, і лейтенант до солдатів: ніяк не очухається, дайте йому ще води, треба його розбудити. Солдати й жандарми бігли до озера, поверталися, виливали на чоловіка воду, а він відкривав рота, жадібно її ловлячи й з присвистом усмоктуючи краплинки. Його язик набував природного кольору, тіло розслабилося, ніби звільнившись від незримих пут.

— Дайте йому трохи кави, приведіть його до тями в який завгодно спосіб, — звелів лейтенант. — І безперервно лийте воду.

— Я не думаю, щоб він витримав до Санта-Марія де Ньєви у такому стані, сеньйоре лейтенант, — мовив сержант. — Загнеться по дорозі.

— Я візьму його до Борха, це ближче, — сказав лейтенант. — А ти разом з хлопцями зараз повертайся до Ньєви й повідом дона Фабіо, що ми одного схопили. І що решту теж схопимо. Я попливу з солдатами до гарнізону, і там уже покажу його лікареві. Він у мене не помре.

Відійшовши трохи вбік, лейтенант і сержант закурили. Жандарми і солдати крутилися довкола лежачого, обливали його водою, торсали, а він невпевнено пробував ворушити язиком і невиразно видавав якісь звуки.

— А якщо він не з їхньої банди, сеньйоре лейтенант? — спитав сержант.

— Тому я й беру його з собою до Борха, — відповів лейтенант. — Там живуть агваруни з пограбованих тими бандитами селищ, побачимо, чи вони його впізнають. Скажи донові Фабіо, щоб повідомив Реатегі.

— Цей тип щось говорить, сеньйоре лейтенант, — гукнув Малюк. — Ходіть-но, послухайте.

— Зрозуміло, що саме? — спитав лейтенант.

— Про якусь криваву річку, про християнина, який помер, — відповів Чорний. — Щось у цьому дусі, сеньйоре лейтенант.

— Бракувало тільки, щоб він, на моє лихо, виявився божевільним, — сказав лейтенант.

— Такі, як він, завжди несуть казна-що, коли одурманені, — пояснив сержант Роберто Дельгадо. — Потім у них це минає, сеньйоре лейтенант.

Вечоріло, Фусія й дон Акіліно їли варену маніоку, пили горілку просто з пляшки, а Фусія: вже темнішає, Лаліто, запали собі лампу, — вона схилилась, — ой-ой-ой, як заболіло, не можу випростатися, — і плачучи, впала на підлогу. Вони підняли її, вклали у гамак, Фусія запалив лампу, а Лаліта: думаю, що вже почалося, мені страшно. І Фусія: ще не бачив жодної жінки, яка б умерла під час пологів, — і дон Акіліно: я також, не бійся, Лаліто, я найліпший акушер у цілій Амазонії, чи можна до неї доторкнутися, Фусіє, чи ти не ревнивий? — а Фусія: ти вже старий, щоб я тебе ревнував, мацай, скільки хочеш. Дон Акіліно задер їй спідницю, став навколішки, щоб краще бачити, і раптом забіг Пантача: хазяїне, б’ються, — а Фусія: хто? — а Пантача: уамбіси з тим агваруном, якого привіз дон Акіліно, — і дон Акіліно: з Хумом? Пантача широко розплющив очі, Фусія ударив його в обличчя, — сучий сину, чого витріщився на чужу жінку? Пантача почав витирати розбитого носа, — пробачте, хазяїне, я прийшов тільки сказати, уамбіси хочуть, щоб Хум пішов геть, сеньйор знає, вони ненавидять агварунів, тому й розшаленіли, а ми з Ньєвесом не можемо їх стримати. Що, хазяйка захворіла? І дон Акіліно: йди краще подивися, Фусіє, бо вони його ще вб’ють, а я ледве переконав його, щоб він приплив на острів, — і Фусія: йолопи, сучі діти, чорт би їх ухопив, треба напоїти і їх, і Хума — тоді, може, порозуміються між собою, якщо не повбивають один одного. Вони пішли, дон Акіліно підступив до Лаліти й натер їй стегна та живіт, — щоб розслабилися м’язи і дитина вийшла легко, — а вона, то сміючись, то плачучи: ось я розповім Фусії, що ви скористалися оказією, щоб полапати мене, — і знову: ой-ой-ой, мої кістки, ой-ой-ой, немовби хто їх ламає! — а дон Акіліно: ковтни чарочку для заспокоєння. Вона випила й обблювала дона Акіліно, який гойдав гамак, — а-а-а, Лаліто, гарна дівчинко, — і болі почали минати. Кольорові вогники танцювали довкола лампи, — поглянь, Лаліто, світлячки, а знаєш, іноді, коли людина вмирає, то її душа перетворюється на світлячка й літає вночі, освітлюючи озера, ліси, річки. Коли я помру, Лаліто, біля