Читати книгу - "Без крові. Така історія"

Мій брат відійшов на кілька кроків, а мені вже страшно. Я бачу, як мій брат віддаляється від мене, і хочу піти слідом, але не можу, бо мені лячно. Я бачу, як, відпустивши мою руку, мій брат відходить на кілька кроків, і я хочу піти за ним, але не можу зрушити з місця і стою із закляклою від страху рукою. Тож я стою із закляклою в повітрі рукою, поки мій брат робить кілька кроків злітною смугою, зупиняється і нахиляється. Зробивши кілька кроків смугою, він зупиняється, нахиляється і простягає руку. Він набирає в жменю землі зі смуги.

Коли він повернеться? Я питаю, коли він повернеться? Я питаю свого брата, коли він повернеться, а він усе ніяк не йде. Я питаю, коли він, мій брат, повернеться, а він і досі там, він підіймається і дивиться на землю, що тримає в руці. Він дивиться на пилоподібну землю, що тримає в руці, а потім на сяючі автомобілі. Мій брат дивиться на пилоподібну землю, що тримає в руці, а потім зводить очі на блискучі автомобілі і посміхається. Дивиться на землю, потім на автівки, потім знову на пилоподібну землю. Кладе її в кишеню і посміхається.

Він опускає руку в кишеню, розтуляє її і витягує вже порожньою. Мій брат опускає руку в кишеню, розтуляє її і витягує вже порожньою. Нарешті мій брат опускає руку в кишеню, розтуляє її і, витягуючи вже порожньою, повертає до мене. Поклавши пилоподібну землю в кишеню, він розвертається і прямує до мене, а на обличчі в нього все ще грає усмішка.

Усміхаючись, він розвертається і йде до мене, у цей тьмяний, самотній храм світла. Усміхаючись, він розвертається і йде до мене, у цей тьмяний, самотній храм світла, де на нього чекаю я. Тепер він знову триматиме мене за руку.

Натомість він робить щось дивне. Замість того, щоб узяти мене за руку, він робить щось незбагненне. Замість того, щоб узяти мене за руку, він робить щось таке, чого я не можу втямити. Замість того, щоб узяти мене за руку, він набирає з кишені жменю землі, і я не можу цього зрозуміти. Усміхаючись, він набирає жменю землі зі своєї кишені і пильно вдивляється мені у вічі. Він усміхається, беручи зі своєї кишені жменьку землі і, вдивляючись мені у вічі, насипає її в мою кишеню. Дивлячись мені просто у вічі, він набирає землю зі своєї кишені і висипає її в кишеню моєї куртки. І каже: «Вона твоя».

Мій брат каже, що вона моя, і страх зникає. Невідомо чому, але, коли мій брат каже, що вона моя, я припиняю боятися. Він набрав трохи землі і висипав її мені в кишеню, сказавши, що ця земля моя, і я припинив боятися.

Навіть якби мій брат не взяв мене за руку, я б перестав боятися, щойно мій брат узяв жменю тієї землі, ласкаво насипав її в мою кишеню і, усміхаючись, сказав, що вона належить мені. Та земля.

Тут, унизу, нас тільки двоє. Ми тут, унизу, я і мій брат. Ми тут, унизу, я і мій брат, і ця земля наша. Ми одні в цьому світі, я і мій брат, і ця земля належить нам і блискучим автомобілям. Ми тут самі, як кольорові примари, що пливуть поволі-поволі, ледь торкаючись землі без жодного звуку, порушуючи тишу під склепінням цього собору світла лише чимось, схожим на дихання. Це прекрасно.

Дуже повільно я опускаю руку в кишеню. Поволі я опускаю руку в кишеню і перебираю пальцями пилоподібну землю. Поволі я без остраху опускаю руку в кишеню куртки і перебираю пальцями пилоподібну землю, щоб спробувати її на дотик. Без остраху, поволі я опускаю руку в кишеню і перебираю пальцями нашу землю, що ще зберігає тепло сонячних променів, щоб відчути насолоду від доторку. Я знов і знов, не боячись, перебираю її пальцями, ще теплу від сонця, і не зупиняюсь, аж поки не натрапляю в нашій ще теплій від сонця землі на щось металеве. На мою монетку.

Монетко, моя монетко. Де ж ти ділася, моя монетко. Я так тебе шукав, а ти зникла, моя монетко. Я шукав тебе по всіх кишенях, а ти зникла, моя монетко. Куди ж ти щезла, моя монетко, доки я шукав тебе по всіх кишенях. Тож ти не зникла за обрієм, поки я шукав тебе по всіх кишенях, моя монетко. Я гадав, що ти зникла, поки я шукав тебе по всіх кишенях, а ти чекала, моя монетко. Я був певен, що ти зникла, поки я шукав тебе по всіх кишенях, а ти, моя монетко, чекала, поки тебе знайдуть. Моя монетко.

Я в кишені стуляю долоню і роблю це з такою силою і впевненістю, яка раніше мені не була відома. Нерухомий, я ще мить тримаю в долоні і між пальцями землю і свою монетку. Потім повільно, певним, нетремтливим рухом виймаю руку з кишені і неспішно перевертаю її, аж поки не розверну долонею догори. Поволі розтуляю кулак. Кожен палець, один за одним, по порядку. Я не тремчу і не боюсь. Розтуляю кулак поволі. Дивлюсь. У долоні — наша земля і моя монетка. Моя монетка, замазана землею. У моїй руці.

— Ходімо, братику. На нас чекає купа роботи, — каже мій брат.

1950 рік, «Міллє Мілья»[15]

Це був мотель на самому в’їзді в селище поблизу заміського шосе. Там можна було переночувати і попоїсти. Поряд також були станція техобслуговування й автозаправка. Усе це належало одній людині. Спочатку на місці автозаправки стояла простенька штукенція, яка правила за бензиновий насос, що протікав з усіх боків. Але після закінчення війни власники зробили все блискучим і модерновим. На заправці були два червоних бензонасоси. Кожна марка бензину була підписана, а автоматичне табло показувало кількість літрів. Також освітили всю споруду, і тепер ця місцина була найяскравішим місцем селища. Мотель теж перебудували. Поставили столики з пластиковими столешнями. І м’якенькі стільчики. Це й справді було гарне місце.

До війни тут щороку пролягав маршрут «Великих Перегонів». Багато учасників зупинялися в мотельчику, щоб перекусити, а інші