Читати книгу - "Ностромо. Приморське сказання"

Світло недогарка свічки впало на кругле обличчя з гачкуватим носом, чорними вусами та маленькими бачками. Чоловік був страшенно брудний. На голених місцях щік пробивалась масна порість бороди. Товсті губи були трохи розтулені, але очі залишалися заплющеними. Деку, на свій безмірний подив, упізнав сеньйора Гірша, торговця шкурами з Есмеральди. Ностромо теж його впізнав. І вони вп’ялись один в одного очима над тілом непроханого гостя, який лежав між ними так, що його босі ноги задерлись вище від голови, і з безглуздою впертістю вдавав, ніби спить, чи то знепритомнів, чи то вмер.

Розділ VIII

Стоячи над цією надзвичайною знахідкою, вони на мить забули про власні турботи й відчуття. А сеньйор Гірш, лежачи отак, відчував, напевно, невимовний жах. Довгий час він не наважувався подавати ознак життя, аж поки лайка Деку та, чи не більше, нетерпляча пропозиція Ностромо викинути його за борт, оскільки він скидається на мертвого, змусили його підняти спершу одну повіку, а потім — другу.

Виявилося, що йому ніяк не вдавалось якось безпечно покинути Сулако. Зупинився він в Ансані, власника універсального магазину, на Пласа-Майор. Але коли вибухнуло повстання, вдосвіта втік з дому свого господаря, і то в такому поспіху, що забув узути черевики. Зопалу вибіг у шкарпетках та з капелюхом у руках у садок будинку Ансані. Від страху здобувся на такий сприт, що переліз через кілька низьких мурів, а потім поткнувся до зарослих чагарями аркад зруйнованого францисканського монастиря на одній з бічних вуличок. З безстрашністю відчаю пропхався в саму гущу переплутаного гілля — ось чому він весь подряпаний, а одяг подертий. Заховавшись там, пролежав цілий день, і від страшенної спраги через спеку і страх язик йому прилип до піднебіння. Тричі до монастиря з криками та прокляттями вдирались різні банди, шукаючи отця Корбелана, але ближче до вечора, все ще лежачи долілиць у кущах, Гірш уже думав, що помре від страху перед тишею. Він не дуже чітко пояснив, щó змусило його залишити свою схованку, але, очевидно, він вибрався звідти і крадькома щасливо вислизнув з міста пустельними глухими завулками. Блукав у темряві над залізницею, настільки обезумівши від поганих передчуттів, що не наважувався навіть наближатись до вогнищ, що їх палили сторожові загони робітників-італійців, які охороняли колію. Вочевидь, він мав неясний план знайти прихисток на залізничній станції, але у воротах до нього з гавкотом кинулися собаки, закричали люди, хтось навмання вистрілив. Він утік. Так сталося, що через чистісіньку випадковість він рушив у напрямі контори ОПСК. Двічі перечіпався через трупи вбитих того дня. Але все живе лякало його набагато більше. Він припадав до землі, скрадався, плазував, робив бистрі перебіжки, керуючись свого роду тваринним інстинктом, який змушував його триматись осторонь усякого світла і будь-чиїх голосів. Мав на думці кинутись у ноги капітанові Мітчеллу і благати, щоб той надав йому притулок у конторі компанії. Коли він доповз туди рачки, у всіх вікнах було темно, аж раптом хтось на варті голосно вигукнув:

— Quien vive?[177]

Там лежало ще кілька мерців, і він ураз розпластався на землі поряд із холодним трупом. Почув голос:

— Тут повзає один з отих поранених покидьків. Що, піти і прикінчити його? — А інший голос заперечив, що це небезпечно — відходити без ліхтаря в такій справі: можливо, це лише якийсь негр-ліберал шукає нагоди всадити ніж у живіт чесній людині. Гірш не дослухав, а поповз до краю верфі й заховався серед купи порожніх діжок. За якийсь час туди підійшли, розмовляючи, якісь люди із запаленими цигарками. Гірш не став запитувати себе, чи не заподіють вони йому якоїсь шкоди, а тут же дременув уздовж пристані, побачив баркас, пришвартований скраю, і кинувся в нього. Прагнучи знайти укриття, він пробрався просто під півпалубу і зачаївся там, радше мертвий, аніж живий, потерпаючи від мук голоду та спраги і майже знесилівши від жаху, аж раптом почув часті кроки й голоси європейців, які супроводжували вагонетку зі сріблом, що її штовхала по рейках бригада карґадорів. З розмов він чудово розумів, щó відбувається, але не дав знати про свою присутність, боячись, що йому не дозволять лишитися. Єдина думка, що засіла тоді в нього в голові, всепоглинуща і всевладна, — вибратися з цього жахливого Сулако. І тепер він дуже про це шкодує. Він почув, як Ностромо розмовляв з Деку, і захотів опинитись на бéрезі. Він не хоче бути втягнутим у жодну відчайдушну аферу — ще й у ситуації, коли неможливо втекти. Мимовільні стогони його стражденної душі видали його присутність капатасові, який мав гострий слух.

Ностромо з Мартіном посадовили його, обперши спиною об борт баркаса, і він, стогнучи, повів далі розповідь про свої пригоди, аж раптом його мова урвалась, голова упала на груди.

— Води, — насилу прошепотів він.

Деку підніс йому до вуст бляшанку. Він моментально ожив і шалено зірвався на ноги. Ностромо сердитим і погрозливим голосом наказав йому йти на ніс. Гірш належав до тих людей, на яких страх діє, мов удар батога, і, напевно, в нього були жахливі уявлення про жорстокість капатаса. Він з подиву гідною спритністю зник у темряві. Почулось, як він перемахнув через брезент, а тоді — звук важкого падіння та стомлене зітхання. Відтак у носовій частині баркаса все затихло, ніби Гірш убився під час свого карколомного сальто. Ностромо крикнув грізним голосом:

— Лежи там тихо! Ані пальцем не воруши! Навіть якщо почую, що ти голосно сопеш, то підійду і всаджу тобі кулю в голову.

Сама вже присутність боягуза, хоч і бездіяльного, вносить у небезпечну ситуацію елемент зради. Нервова нетерплячка Ностромо перейшла в похмуру задуму. Деку півголосом, ніби розмовляючи сам із собою, зауважив, що зрештою ця чудернацька історія нічого особливо не змінила. Годі уявити, щоб ця людина могла заподіяти якусь шкоду. Щонайбільше вона може плутатись під ногами, мов неживий нікудишній предмет — от мов дерев’яна колода.

— Я двічі подумаю, перш ніж викину шматок дерева, — спокійно відказав Ностромо. — Якщо раптом щось зламається, то він може стати у пригоді. Але в нашій ситуації таку-от людину треба викинути за борт. Навіть якби Гірш був хоробрим, як лев, нам він тут не потрібен. Ми тікаємо не ради порятунку життя. Сеньйоре, нема нічого лихого,