Читати книгу - "Острови шторму та смутку. Гадюка"

У кімнаті майже немає меблів, зате кожен квадратний сантиметр стін вкритий поличками, на яких рядами стоять банки з висушеними рослинами, кістками тварин, зідраними шкурками і ще безліччю не менш огидних речей.

Навіть звідси я певна, що в одних банках бачу консервовані серця та очі, а в інших — ембріони тварин. Все вкрито шаром пилюки, адже роками їх ніхто не торкався.

— Ви можете мені допомогти? — питаю я.

Та я досі не певна, якої саме допомоги прошу. Знаю, є щось, що я повинна зробити, якесь місце, де я зобов’язана бути, однак мої думки й відчуття ніби в тумані.

— Можу, і навіть більше, ніж ти собі уявляєш! — вона із зусиллям опускається на підлогу і лише тоді, коли я влаштовуюся навпроти неї, продовжує. — Я впізнаю твоє обличчя.

— Я ніколи не була тут раніше, — відказую їй. — Я зі Східних Островів.

Вона хихоче, хоч я не бачу тут нічого смішного.

— Ти думаєш, що я стара, але я нічого не забуваю.

Гадаю, вона таки помиляється — наші стежки ніяк не могли перетинатися, тож від сум’яття я починаю дратуватися:

— Я не маю часу на загадки.

Якийсь час жінка мене уважно роздивляється. Тоді ледве зводиться на ноги і прямує до поличок.

— Твій ворог — нетерплячість. Якщо ти хочеш його здолати, то мусиш слухати.

Ці слова мене зацікавлюють.

— Ви говорите про мого батька?

Жінка затримує на мені погляд:

— Ти маєш на меті вбити Гадюку.

Безпомилково відчуваю нутром спалах непевності.

— Так!

— І все ж ти досі непевна…

Я зітхаю, роблячи великий ковток бридкої рідини, аби лиш не відповідати.

— Я хочу рятувати життя, а не обривати їх. Ти ж знахарка! Правда, ти відчуваєш те саме?

Колись я часто так казала. Вже й не пригадаю, коли ці слова стали брехнею. Дійсно, ніби сто років пролетіло відтоді, як я кохалася у знахарстві.

Вона іронічно посміхається.

— Я ніколи не говорила, що я знахарка.

— Хто ж ти?

— Я — Естер. І твій візит зовсім не випадковий, Мерріан. Пройшло багато років, але ти врешті повернулася.

Я ковтаю слину, переконана, що знову опинилася в обіймах магії. Вона привела мене сюди: тільки-но я ступила на берег — як хтось наклав на мене чари. Вони й зупинили час. Мене чомусь зовсім не дивує, що Естер знає моє ім’я.

Огидні банки. Цей напій. Чаклунство. Я вважала, що всі Маги давно померли.

Однак я сиджу поряд із чарівницею. Магія, яку я вивільнила із себе, призивавши океанських хижаків, повільно лізе по моїх грудях і вмощується там, ніби чогось чекаючи. Подібне тягнеться до подібного. І вперше за весь цей час я бачу Естер чітко — так, ніби туман навколо неї розвіявся. Вона не така вже й похила, як я гадала, просто час їй не благоволив. Або ж це магія її змінила.

Тобто — замаскувала.

Навіть якщо Естер відчуває мою магію, вона не подає жодного знаку. Натомість бере щось з полички і простягає мені. Моє серце завмирає. Хоч і брудна, ця брошка просто вражає своєю схожістю із компасом, подарованим Ґрейс. І коли я очищаю її від бруду, вона відкриває мені ті самі рожевий гребінець та черепашки каурі, оправлені в золото; літера «Г» колись була вишита найтоншою ниткою. Вони надто схожі, щоб вважати це просто збігом.

— Вона носила її щоденно…

Раптом я збагнула: вона сказала, що впізнає моє обличчя — мабуть, вона знала когось, дуже схожого на мене. Я думаю про маму, і від радості моє серце шалено стукотить.

— Ця брошка належала комусь, схожому на мене?

— Так. Перед тим, як її поховати, я забрала брошку від її тіла. Твоєї матері.

Серце, що мчалося галопом, раптово зупиняється, розтрощене вагою нежданого горя. Мить мені важко дихати. Я й сама дивуюся, як сильно плекала надію на те, що моя мама все ж таки жива. Тепер я усвідомлюю її смерть. Розповідь про маму була найкращою з історій Ґрейс, а слова Естер загасили вогник моєї мрії.

— Ви розповісте мені про неї? — мій голос здавлений; він ніби не мій, а самотньої дитини, якою я колись була, — дитини, що ридала ночами, захлинаючись тугою за материними ніжними обіймами.

Очі Естер блиснули смутком.

— Вона була доброю душею. Її серце вміло любити. Особливо свою дитину, — Естер киває на мене. — Вона була мені подругою… — жінка важко зітхає. — Вона тут жила. Тепер тут нікого нема. Вона була налякана, так налякана… І вона недарма боялася — я знайшла їхні тіла.

— Тіла? — я шокована.

— Її вбили, — Естер дивиться на мене поглядом, повним жалю. — Пробач мені, але правда завдасть тобі болю.

Я міцно стискаю брошку. По правді, я давненько з болем на «ти».

— Мені потрібно знати…

Естер ствердно киває.

— Коли вони побралися, оселилися в хижі по сусідству з моєю. Скоро народилася ти — красунечка-дівчинка. Вони аж сяяли від щастя.

Вона робить паузу і всіма фібрами моєї душі я жадаю, аби вона завершила свою історію на цьому моменті, адже я знаю, що не бути щасливому кінцю.

— Для всякої дитини з Острова подорож до пісків — значуща подія, — продовжує Естер. — Всі острів’яни повинні навчитися чути землю та океан, однак ця дитина з Острова була далебі не проста. Щасливі батьки сміялися, повертаючись додому з пісків, бавили дитину, а тоді йшли звивистою стежкою через дюнні ліси. Високі дерева були гарною схованкою, тож чоловік біг уперед, ховався, а жінка запитувала дівчинку, куди подівся її тато. А коли вони наближалися до дерева, він вистрибував з-за нього, і дитина з полегшенням сміялася.

— Але в один з таких разів він не з’явився, і жінка злякалася. Міцно притиснувши до себе дитину, вона побігла в лісові хащі шукати чоловіка. Він лежав мертвий, з ножем у горлі. Його рот був відкритий, ніби він от-от мав закричати, попередивши жінку про небезпеку; у відкритих очах досі палав страх, а кров текла по його шиї, наче багряні сльози смутку. Жінка кинулася тікати. Але вона знала, що їй не сховатися, знала, що хто б не вбив її чоловіка, він полював і на неї. Тож вона зробила лиш те, що могла. Поклала свою дитину на густу траву в надії порятувати її від цього фатуму, і перед тим, як втекти, подарувала їй на прощання лиш поцілунок в голівку і єдину сльозу.