Читати книгу - "Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999"

У 1970–1980-ті рр. найрадикальнішими секулярними польськими патріотами були представники КНП. Вони категорично ставили питання польської незалежності перед польською опозицією у 1970-ті рр. — тоді, коли більшість опозиціонерів вважали таку прямоту марною. Їхній лідер Лєшек Мочульський (нар. 1930 р.) вважав патріотизм східних сусідів Польщі гідним свого і мріяв, що незалежні Литва, Білорусь і Україна колись приєднаються до незалежної Польщі й утворять Балто-Чорноморську федерацію. Це передбачення викликало зацікавлення через посилену увагу до найближчих сусідів Польщі на сході. Мочульський називав себе федералістом, схожим на Пілсудського, але на відміну від нього говорив про Литву, Україну та Білорусь як про нації в тому самому розумінні, що й про Польщу. Замість використовувати ранньомодерну Річ Посполиту як підгрунтя для польського імперіалізму, Мочульський вбачав у ній основу для союзу модерних національних держав. Замість вірити, що польська культура може об єднати різні еліти на цьому просторі, як у це вірив Пілсудський, Мочульський із розумінням ставився до побоювань національних еліт східних сусідів Польщі. Хоча риторика Мочульського як депутата парламенту після 1989 р. була відома своєю непередбачуваністю, його підтримка дружньої політики з Україною, Білоруссю та Литвою залишалась беззаперечною[497].

У 1980-х рр. до справи практичного порозуміння зі східними польськими сусідами долучилась і значна частина католицької преси, а особливо з питань, що стосувались України[498]. Як ми побачимо далі, після 1989 р. деякі католицькі діячі повернуться до питання етнічних чисток поляків українцями й намагатимуться прив'язати польську політику щодо меншин до відповідної політики щодо меншин у сусідів (так звана «ідея взаємності»). Водночас вони становили меншість навіть серед польських правих, а їхні заяви не мали підтримки серед католицької верхівки. Папа Іван Павло II, теж поляк, дуже переймався долею польських східних сусідів. Хоча ставлення поляків до свого Понтифіка не може сприйматись як показове, саме він визначив межі позиції, прийнятної для католицизму в Польщі. Серед польських правих вже не було політичної сили, програмно ворожої до польських східних сусідів. І в цьому ми також вбачаємо величезні зміни порівняно з міжвоєнною Польщею, коли католицизм був тісно пов'язаний із ендеками.

Після революцій 1989 р. у Східній Європі підривний націоналізм був справою швидше не секулярних патріотів чи християнських націоналістів, а колишніх комуністів, що прагнули зберегти свої позиції[499]. У 1990-ті рр. більшість (якщо не всі) насильницьких конфліктів у Східній Європі розпочали політичні лідери, що колись займали чільні позиції в комуністичному апараті. Це стосується не лише воєн у Хорватії, Боснії, Косово, Грузії, Молдові та Чечні, а й маніпулювання національним питанням задля здобуття електоральної підтримки на території всього регіону[500]. Однак і в цій ситуації Польща була особливим випадком. Польські комуністи вже використали останнє важливе національне питання у Польщі ще 1947 року, коли вдались до етнічних чисток українців. Відтак у Польщі не залишилось жодної компактної національної меншини, яку посткомуністичний націоналізм міг би зобразити як можливу загрозу або звинуватити в наявних проблемах. Окрім того, масштаб польської опозиції у 1970–1980-х рр. вплинув на творення особливого виду комуністичної партії. Вона дозволила проводити демократичні вибори в деяких зі своїх підконтрольних організаціях і виховувала молоду еліту, що мала замінити Ярузельського та його покоління, коли настане час для реформ. Тим часом велика кількість цих молодих комуністів читали ті самі заборонені видання, що й опозиція, зокрема «Культуру». Серед інших її статті про Україну надихали амбітного молодого комуніста Олександра Кваснєвського (нар. 1954 р.)[501].

Після того як червневі вибори 1989 р. у серпні привели до влади уряд на чолі із «Солідарністю», польські комуністи прийняли виклик, вдавшись до внутрішніх реформ. Кваснєвський, колишній керівник комуністичної молодіжної організації, став на чолі партії в час змін. У січні 1990 р. партія змінила не лише своє керівництво, а й назву та програму[502]. Після парламентських виборів 1993 р., очолювані Кваснєвським соціалісти повернулись до влади. У 1995 р. Кваснєвського було обрано президентом Польщі й переобрано в 2000 р. Польські посткомуністи не звертались до націоналістичних ідей у своїх передвиборчих кампаніях чи програмах. Цим вони відрізнялись не лише від посткомуністичних партій Східної Європи (насамперед у Югославії та Росії), а й від польської комуністичної партії до 1989 р. Тоді як польський комунізм був традиційно антиукраїнським, польські посткомуністи (представлені Кваснєвським) були прагматично проукраїнськими. І справді, після 1995 р. президент Кваснєвський розпочав процес історичного примирення з Україною. Роль «Культури» в цих змінах була очевидною для всіх їхніх учасників. Зокрема, Кваснєвський листувався з Гедройцем і вшанував його під час візиту в Париж.

Втім, головний зв'язок «Культура» підтримувала із «Солідарністю». Так само, як зміни в польській комуністичній партії були наслідком її суперництва із «Солідарністю» у 1980-х рр., так і в 1990-х рр. польські соціалісти продовжили лінію зовнішньої політики уряду «Солідарності». Після приходу до влади вони також могли користатися з добрих відносин із мирно об'єднаною Німеччиною. На відміну від них у 1989 р. уряд «Солідарності» мав справу не з такою обнадійливою Німеччиною, оскільки та все ще перебувала в процесі об'єднання, а її східна політика виглядала менш дружньою, ніж польська.

Розділ 12

Національна держава

(1989–1991)

Друга світова війна забрала життя кожного п'ятого мешканця Польщі. Відповідно до рішення Потсдамської конференції, Польща отримала значні німецькі території й вигнала звідти мільйони німців. У 1950-х рр. побоювання німецького реваншизму забезпечили підтримку польській комуністичній владі та призвели до союзу з СРСР. У 1960-х рр. польський режим засуджував як зраду громадські ініціативи на кшталт послання польських священиків до німецьких колег по примирення. Після підписання договору Польщі з ФРН у 1970 р. поляки змінили думку про німців на краще, але все ще продовжували вважати, що ті спробують повернути свої землі за першої-ліпшої нагоди. Ці побоювання підкріплювались правовою позицією західнонімецького уряду, що не мав права виступати від імені майбутньої об єднаної Німеччини, а також відкритим реваншизмом західних німців, які були вигнані з Польщі й на той час домінували в західнонімецькому Християнсько-соціальному союзі (ХСС), сестринській партії Християнсько-демократичного союзу (ХДС) канцлера Гельмута Коля. Саме тому ще понад рік після відновлення в серпні 1989 р. суверенітету Польщі її лідерів і громадськість радше непокоїло об єднання Німеччини, ніж реакція Радянського Союзу[503].

В 1989 р. політичні зміни в Польщі просувалися крок за кроком; багато з них було узгоджено з польськими комуністами, а на деякі заплющив очі генеральний секретар Центрального комітету Комуністичної партії Радянського Союзу (КПРС) Михайло Горбачов (нар. 1931 р.). У грудні 1988 р. під час виступу в ООН він дав зрозуміти, що східноєвропейські держави-сателіти Радянського Союзу можуть обирати власний напрямок