Читати книгу - "Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999"

внутрішньої політики. На той момент польські комуністи під впливом масових акцій протесту в серпні 1988 р. вже розглядали можливість зустрітися за круглим столом з лідером «Солідарності» Лехом Валенсою (нар. 1943 р.). У лютому 1989 р., прислухавшись до Горбачова, вони погодились розпочати переговори з представниками тоді ще забороненої профспілки. У квітні 1989 р. було досягнуто угоди про легалізацію «Солідарності» та проведення в червні парламентських виборів, які були влаштовані так, щоб комуністична партія та її традиційні союзники гарантували собі більшість. Однак цілковита перевага під час народного волевиявлення дала «Солідарності» змогу здобути всі місця, на які лише можна було претендувати в нижній палаті парламенту — Сеймі, а також дев'яносто дев'ять місць зі ста у верхній палаті — Сенаті, й створити враження, що комуністи втратили правомочність керувати країною. Беззаперечна перемога «Солідарності» стала несподіванкою для обох сторін.

У серпні 1989 р., після того, як комуністам не вдалося сформувати уряд, Сейм підтримав коаліцію на чолі з досвідченим католицьким опозиціонером Тадеушом Мазовецьким (нар. 1927 р.). Це був перший некомуністичний уряд у Східній Європі від часів встановлення там комуністистичної влади, приклад, якого невдовзі наслідували східні німці, угорці, чехословаки та болгари. Кожен крок мав досить непередбачувані наслідки: виступ Горбачова в ООН призвів до польського «круглого столу», «круглий стіл» — до сфальсифікованих виборів, сфальсифіковані вибори — до перемоги «Солідарності», перемога «Солідарності» — до формування першого некомуністичного уряду, кінець комунізму в Польщі — до поразки комунізму в Східній Європі загалом. Однак у 1989 р. не було навіть і думки про те, що революції у східноєвропейських державах-сателітах СРСР активізують національні рухи в радянських Литві та Україні й у такий спосіб пришвидшать розпад уже самого Радянського Союзу. Насправді кінець доби комунізму в Східній Європі призвів до того, що незалежність радянських республік почала виглядати цілком досяжною метою. 1989–1991 рр. були дивним сутінковим часом, важким для ретроспективного осягнення. Для нас тут важливо пам'ятати, що проголошення державних суверенітетів у Східній Європі передувало розпаду Радянського Союзу більш ніж на два роки, та що Польща, яка щойно стала суверенною, ще досить довго підтримувала політичні зв'язки з СРСР. У 1989 р. Горбачов не заперечував проти польського суверенітету. Навіть більше, коли в листопаді 1989 р. було зруйновано Берлінський мур, він сказав Мазовецькому: «Може це й звучить дивно, але я бажаю вам успіху»[504].

НІМЕЧЧИНА В ЄВРОПІ

На відміну від заяв Горбачова реакція Західної Німеччини була малообнадійливою. Після перемоги «Солідарності» на виборах у червні 1989 р. міністр фінансів ФРН Тео Вайгель піддав сумніву законність польських західних кордонів. Після формування у серпні 1989 р. некомуністичного уряду Мазовецького канцлер Коль заявив, що німецьке питання повернулось до міжнародного порядку денного. У листопаді 1989 р. він приїхав до Варшави, щоб заспокоїти поляків, але обрав для цього не зовсім слушний момент. Хоча в приватній розмові Коль і запевнив, що в належний час він визнає німецько-польський кордон, але в очікуванні виборів він не наважився заявити про це публічно. Саме тоді, обідаючи в палаці Радзивила, Коль дізнався про падіння Берлінського муру. Відмінивши заплановану на той день зустріч із Лехом Валенсою, Тадеушом Мазовецьким і Броніславом Геремеком, які намагалися пояснити, чому поляки остерігаються об'єднаної Німеччини, Коль відлетів до Берліна, де швидко взяв на озброєння ідею невідкладного об'єднання.

У «десяти пунктах» Гельмута Коля про об'єднання Німеччини взагалі не йшлося про кордони. Це викликало занепокоєння, що, по-перше, об'єднана Німеччина намагатиметься повернути території, які після Другої світової війни відійшли до Польщі, та що, по-друге, в новій Європі, як і у міжвоєнній, на сході та на заході пануватимуть різні дипломатичні правила. Поляки пам'ятали, що після Першої світової війни німецькі західні кордони з Францією були визначені угодами, а східні з Польщею — ні. Після Другої світової війни мирних договорів як таких не укладали, і Західна Німеччина залишила за собою право остаточного рішення щодо східних кордонів у момент подібного врегулювання. Після падіння Берлінського муру поляки турбувалися, щоб наявні кордони були не просто підтверджені, а підтверджені за їхньої присутності. Вони побоювались, що німецько-радянська угода про кордони призведе до поділу Східної Європи на зони інтересів і посилить радянську присутність у Польщі[505].

Протягом наступного року, з листопада 1989 р. по листопад 1990 р., західно- і східнонімецька політика зосередились навколо справи об'єднання, тоді як польська зовнішня політика переймалася тим, щоб утримати німецьке питання в межах Німеччини. Польські ж урядовці (на відміну від французького президента Франсуа Міттерана та британського прем'єр-міністра Маргарет Тетчер) намагалися не сповільнити процес об'єднання Німеччини, а розраховували поєднати його з остаточним розв'язанням територіального питання. Однак вони мали небагато козирів. Хоча під час Другої світової війни польські війська й воювали на боці союзників, після 1944 р. Польща була окупована Радянським Союзом і не відігравала жодної ролі на повоєнних конференціях у Ялті та Потсдамі, де вирішувалось європейське майбутнє. Оскільки об єднання Німеччини сприймалось як остання сторінка ще незавершеного повоєнного врегулювання, воно було організоване двома Німеччинами за згоди чотирьох держав антигітлерівської коаліції (Великої Британії, Франції, Радянського Союзу і Сполучених Штатів). Попри всі протести Польщі, її не було включено до переговорів у форматі «2+4», що розпочались у лютому 1990 р.

Польська позиція полягала в тому, що польсько-німецький кордон має бути підтверджено перед об'єднанням, а німці наполягали на тому, що переговори щодо кордонів слід проводити вже після нього. У березні 1990 р. канцлер Коль навіть заявив, що Німеччина не визнає наявних кордонів, доки Польща не погодиться захищати німецьку меншину і не відмовиться від можливих претензій на воєнні репарації. Ситуація виглядала обурливою, оскільки під час війни Польща зазнала неймовірних збитків, а ФРН виключила її із мирного врегулювання. На це не пристали і союзники Західної Німеччини. Навесні 1990 р. прем'єр-міністр Мазовецький чітко дав зрозуміти, що він не хотів би, щоб радянські війська залишили Польщу до того часу, поки не буде остаточно врегульовано питання польського кордону з Німеччиною. Польща навіть пропонувала, щоб радянська армія залишилась на східних територіях майбутньої об'єднаної Німеччини. Певний час такою ж була і радянська позиція, але Горбачов швидко дозволив переконати себе в протилежному. В будь-якому разі інтереси Польщі та Радянського Союзу мали небагато спільного. Ще в лютому 1990 р. польський міністр закордонних справ Кшиштоф Скубішевський відверто заявив німцям, що Польща проти того, щоб об'єднана Німеччина була нейтральною державою, що було рівнозначним згоді щодо членства об'єднаної Німеччини в НАТО. Радянський Союз, у свою чергу, виступав проти цього до зустрічі Коля з Горбачовим на Кавказі в липні 1990 р.

Саме тоді стало зрозумілим, що німецька марка й американська підтримка сприятимуть не лише німецькому об'єднанню, а й членству об'єднаної Німеччини в НАТО, а це пом'якшувало польську позицію. Тепер не було сенсу загравати з радянською владою, яку міністр закордонних справ ФРН Ганс-Дітріх Геншер використовував, аби тримати поляків на відстані від процесу об'єднання, а особливо для того, аби впевнитись, що американці