Читати книгу - "Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999"

зрозуміли важливість територіального питання. Американські «дев'ять гарантій» на відміну від «десяти пунктів» Коля передбачали збереження наявних кордонів. На думку американців, теперішній східнонімецько-польський кордон мав стати німецько-польським кордоном. 17 липня 1990 р. польський міністр закордонних справ Скубішевський узяв участь у третьому раунді переговорів у форматі «2+4». Хоча він виступав із позиції слабшого, а державний секретар Сполучених Штатів Джеймс Бейкер — сильнішого, загалом їхні погляди збігались: об'єднання Німеччини було невідворотним, воно мало розв'язати питання, що залишились після Другої світової війни, залучивши Німеччину до європейських і північноатлантичних інституцій. Перша стаття договору «2+4» підписаного в Москві у вересні 1990 р., визначала зовнішні кордони Західної і Східної Німеччини як кордони об'єднаної Німеччини. 3 жовтня 1990 р. Німеччина об'єдналась. 14 листопада 1990 р. Скубішевський і Геншер підписали договір про польсько-німецький кордон[506]. Битву за підписання договору про кордони перед об'єднанням було програно, однак війна за безумовне визнання наявних кордонів була переможною.

СХІД І ЗАХІД

Вже наступного дня, 15 листопада 1990 р., радянська та польська делегації зустрілися вперше, щоб обговорити умови виведення з Польщі радянських військ. Наприкінці 1990 р. шальки терезів схилилися в інший бік: польські відносини з об'єднаною Німеччиною покращились настільки, наскільки вони погіршились із Радянським Союзом. Після правового врегулювання польських західних кордонів Німеччина могла стати «Європою»; розбіжності ж польських і радянських інтересів та ослаблення позицій Горбачова дали Радянському Союзові змогу перетворитися на «Росію»[507]. Польща почала менше боятись Бонна після того, як він став столицею більшої держави, але стала більше остерігатися Москви після того, як вона стала столицею держави меншої. Ці зміни стали очевидними для поляків одразу, тільки-но східний сусід Польщі став головним об'єктом її дипломатії.

У січні 1991 р. представників польської влади, що прилетіли до Москви обговорити умови виведення військ, зустрів палкою промовою командувач радянською групою військ у Польщі генерал Віктор Дубінін. Він заявив: «Непереможна й горда радянська армія, що колись перемогла німців, залишить Польщу тоді, коли вважатиме за потрібне, з піднятими прапорами, так, як вона сама вирішить, і якщо хтось бачить у цьому проблему, то армія знімає з себе відповідальність за безпеку населення Польщі». Польська позиція базувалась на правових засадах, тоді як ставлення генерала було зверхнім: на здивування своїх радянських співрозмовників, польські дипломати звернули увагу на те, що у Варшавській угоді 1955 р., яка оформила створення Організації Варшавського Договору, взагалі не йшлося про розміщення радянських військ на польській території. Після такого обміну думками, чи навіть світоглядами, повертаючись до Варшави, втомлені польські дипломати мали зупинитись і дозаправити літак у Вільнюсі. Наближаючись до литовської столиці, вони отримали повідомлення, що слід летіти одразу до Варшави. Причину можна було побачити з ілюмінаторів: Вільнюс палав під атаками радянського спецназу[508].

Одночасно з початком переговорів з Москвою щодо виведення військ Варшава шукала можливості покращити відносини з окремими республіками Радянського Союзу та їхніми антикомуністичними національними рухами. Проте якщо Бонн до останнього вважав Москву самостійно обраним партнером своєї «східної політики», то Варшава від самого початку намагалась встановити відносини зі своїми безпосередніми східними сусідами. Це було першою ознакою того, що польська зовнішня політика на Сході керується ще чимось іншим, окрім традиційного балансу сил, і що польська дипломатія втілює у життя велику стратегію, описану в попередньому розділі. Зберігаючи добрі стосунки з Горбачовим, представники польської влади взяли до уваги його слова про демократизацію відносин між республіками Радянського Союзу і зробили власні висновки про наслідки, до яких ці слова можуть призвести. Навіть намагаючись вивести зі своєї території радянські війська, Польща враховувала можливість швидкого розпаду Радянського Союзу і припускала, що зможе заздалегідь переосмислити історичні непорозуміння з росіянами, литовцями, білорусами й українцями.

Німецьке питання залишалось важливим контекстом цих подій. Польща зосередила свою увагу на східних сусідах, виходячи з власного досвіду врегулювання відносин саме з Німеччиною. Польська позиція щодо Литви, Білорусі та України до певної міри нагадувала німецьку позицію щодо Польщі: як і Німеччина, Польща після Другої світової війни втратила східні території, стала домівкою для мільйонів депортованих зі сходу та їхніх нащадків і відчувала себе зобов'язаною захищати польські східні меншини. Звісно, під час Другої світової війни Польща була не агресором, а жертвою, але литовці та українці з колишнього східного польського прикордоння бачили в поляках колишніх окупантів Вільнюса та Львова. Оскільки на початку 1990-х рр. значна частина польського населення і далі остерігалась німецького реваншизму, подібність до Німеччини можна було використати як аргумент на користь заспокійливої мирної політики щодо власних східних сусідів. Польські дипломати пояснили внутрішньодержавним критикам, що Польща не повинна вимагати від східних сусідів більше, ніж вона погодилась віддати Німеччині. Своїм відвертим зацікавленням у східній політиці Польщі німецькі реваншисти допомогли Скубішевському використати цей аргумент. Так само вчинили й німецькі дипломати, що використали позицію Польщі щодо польської меншини в Литві як основу для німецької політики щодо німецької меншини в Польщі. Принаймні одного разу німці використали документ про польську позицію щодо польської меншини в Литві як підставу вимагати більших прав для німців у Польщі[509].

Кшиштоф Скубішевський (1926–2010), який вів переговори спочатку з Німеччиною, а потім зі східними сусідами Польщі, — один з тих, кого історія часто забуває. Він досягав успіху в будь-якій справі, за яку брався, і приносив мир, хоча навряд чи хтось побачить його вагомий внесок, наприклад, у мирне об'єднання Німеччини. Зважаючи на зацікавлення Західної Європи й участь у ньому Сполучених Штатів, немає майже жодного сумніву, що воно відбулось би мирно й без участі польських політиків. Про Скубішевського можна сказати лише те, що цей професор міжнародного права і автор книги про польські західні кордони терпляче, але неухильно, йшов до поставленої мети і врешті досягнув її. Дебати із Західною Німеччиною виявили деякі особливості, які Скубішевський привніс до відносин із польськими східними сусідами і додав до загального досвіду «Солідарності» та нового демократичного уряду Польщі. Відповідаючи за польську зовнішню політику за президентства Войцеха Ярузельського, а потім і Леха Валенси, маючи підтримку всіх прем'єр-міністрів, з якими він співпрацював, Скубішевський змушував рахуватися зі своїми поглядами. На відміну від ситуації після Першої світової війни, коли польська східна політика визначалася депутатами парламенту, що вели переговори з більшовицькими дипломатами в Ризі, після 1989 р. польська східна політика опинилась в надійних руках фахівців.

Після Першої світової війни думки польської еліти щодо східної політики розділились: частина мріяла про створення федерації, інші ж — лише про ті території, які могла б асимілювати національна держава. Перед Скубішевським цієї дилеми не було. Опозиційна «Солідарність», що тепер була при владі, сприйняла східну програму «Культури», відповідно до якої Польща не мала прагнути змінити східні кордони, її інтерес полягав у підтримці незалежних Литви, Білорусі й України, а польські патріоти повинні були сприймати литовських, білоруських і українських патріотів за рівних. Хоча позиція Скубішевського мала зовсім інші витоки, але він долучився до цього порозуміння щодо великої стратегії.