Читати книгу - "Магія без пам'яті , Мiла Морес"

- Дивовижно, - оглядаю свої крила, заглядаючи за спину то з одного боку, то з іншого, закидаю голову нагору, щоб помилуватися кінчиками. – У мене є крила.

- Так, Лаурі, я ж говорив, все вийде з першого разу.

- Але ж я ще не літала.

- Давай спробуємо. Зараз я буду трохи збоченцем з твого дозволу, - мій учитель сміється.

- І що це значить?

- Торкатимуся до тебе в незвичайних місцях, але тільки з добрим наміром. Дозволиш?

- Це не збочення зовсім, якщо з метою навчання. Тим більше я вже доросла, так що можете мене трохи помацати, - сказала зі сміхом, але обличчя зрадливо залилося фарбою. Вже уявила, де мене чіпатиме містер Нотрил, якщо сам назвав це збоченням.

Хм, цікаво… Може його рука виявиться у мене між стегон? Найкраще місце, щоб підтримати мене, якщо раптом злетіти не вдасться.

Але ні… Містер Нотрил поклав мені руки на талію.

Ну ось. Жодних збочень, а я приготувалася. Ех…

Ми стоїмо обличчям один до одного, в обох за спиною розкриті крила, вони злегка хитаються від подиху вітру, я відчуваю холодок за вухами, але мені комфортно.

- Ой, а в мене тепер там дірки на спині будуть?

- Ні, Лаурі, - знову сміється.

Так, дурість сказала. Знову соромно.

- Я мала на увазі на одязі, - бачу, що костюм на мені спереду в тому ж вигляді, але що сталося за спиною, не знаю, адже крила звідкись вийшли, розкрилися у всій красі зовні, значить, одяг їх не закриває.

- На тобі костюм із колекції Аліти. Він призначений для птахів, тому не хвилюйся. Ні сліду не залишиться. Я сам створював заклинання для пташиної колекції. Все перевірено на мені.

- Правда? Я думала, це все Аліта вигадала.

- Більшість ідей від Аліти, але для окремих груп речей ми вигадували магічні функції в колі сім'ї. Можна сказати, що це колективна робота.

- Круто! У вас дуже дружна сім'я.

- Давай, Лаурі, літати, а побалакаємо пізніше. Готова?

Містер Нотрил так само тримає долоні на моїй талії, мені приємно і водночас хвилююче. Не знаю, більше від дотиків чоловічих рук чи від того, що я збираюся по-справжньому літати. Викладач не притискається до мене, стоїть на невеликій відстані, а я хотіла б, щоб він виявився ближче, впритул до мене.

Не помітила коли ми відійшли вбік, але відчула, що під моїми ногами немає опори. Я зависла в повітрі, тримаюся лише за руки викладача. На вигляд усе саме так, тому що він стоїть на краю мосту, а я повисла над водою. Але, за відчуттями, я розумію, що він тримає мене магією.

- Я зроблю крок, і ми повиснемо, не лякайся, - він зробив те, про що попередив. Начебто спробувала не злякатися, але всередині все скрутилося. Тільки довіра до містера Нотрила повернула мене у стан душевної рівноваги.

Повірити не можу, я повисла в повітрі над водою, у мене за спиною крила, на талії ніжні чоловічі руки, і карі очі дивляться на мене проникливо. Наші обличчя на одному рівні, хоча зазвичай за зростом ми не збігаємося. Від незручності відвела погляд, подивилася на всі боки, нарешті змогла розслабитися. Виявляється, довкола напрочуд красиво, просто неймовірно. Тут я вже не стримувала вигуки, охала і ойкала, повертаючи голову то вліво, то вправо. Ми тим часом піднялися вище над річкою, вже й міст далеко від нас, але мені не страшно, тіло так і тремтить.

- Я візьму тебе за руки, Лаурі, - містер Нотрил по черзі взяв мої кисті, тіло трохи відлетіло від нього, і ми повисли в повітрі, ніби летимо вниз з величезної висоти, стикаючись одними долонями, але ми в цей час зависаємо на місці.

- Не відпускайте, боюся.

- Не відпущу, Лаурі. Довіряй мені.

Містер Нотрил змахнув кілька разів крилами, плавно, без різких рухів, і ми закружляли на місці. Ніколи ще я не відчувала у своєму тілі такої легкості. На кілька секунд здалося, що я справді стала птахом і сама вже лечу над водою.

- Це неймовірно, - вигукую, не знаючи, чи чує мене викладач, все-таки у вухах шарудить вітер.

- А зараз, Лаурі, я тебе відпущу.

- Ні-ні, не треба!

- Гаразд, підхоплю зі спини. Можеш скласти крила?

- Я не знаю, як це робиться.

- Спробуй ворухнути плечима. Влови відчуття, коли плечі не піднімаються, але ти ними рухаєш. Так ти відчуваєш свої крила. Вони рухатимуться замість плечей. Спробуй.

Я знизала кілька разів плечима, потім ще раз, махнула для порядку і руками, все шукаю те саме відчуття, про яке говорить викладач, але ніяк не можу вловити. Я тільки дивно знизую плечима, продовжуючи висіти в повітрі. Вже не лякаюся висоти, впевнена, що мене утримує сила вчителя.

- Ще раз, Лаурі, рухай лопатками, зосередь увагу між ними, уяви, як ти розправляєш плечі, але постарайся їх у цей момент не піднімати, спина має залишитися нерухомою.

- Здається, виходить, так? – відчуваю, як за спиною ожили мої чудові крила. - Містере Нотрил! У мене виходить!

- Так, Лаурі, ти - розумниця! Збери крила, склади їх, я обхоплю тебе ззаду і покажу, як керувати своїм тілом у польоті.