Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"

— Про шо?

— Про будьщо, що зможе нам допомогти.

— А як я можу помогти? — кажу я, беручи попрану сорочку і натягуючи на себе. — Армія прийде і повбиває всіх, хто не приєднається. Та й по всьому.

— Це наш дім, Тодде, — каже він. — Ми будемо його захищати. Не маємо вибору.

Тоді на мене не розрахо… — починаю казати я.

— Татку? — чуємо ми.

У дверній проймі біля Віоли стоїть хлопчик.

Справжній хлопчик.

Він дивиться на мене широко росплющеними очима, його Шум веселий, яскравий, домашній, я чую, як він описує мене як кощавий і шрам і сонько і в тойже час там купа, знаєте, теплих думок про свого тата, але то тільки слово татко повторене знову і знову, воно означає все шо ви можете уявити: питання про мене, впізнавання свого татка, зізнання йому в любові, всьо в одному вічноповторюваному слові.

— Привіт, друже, — каже доктор Снов. — Джейкобе, це Тодд. Бачиш, уже прокинувся.

Джейкоб замріяно дивиться на мене, запхавши пальця до рота, і легенько киває.

— Коза не доїться, — тихенько каже він.

— Справді? — каже доктор Снов, підводячись. — Ну то треба піти і глянути — може, вийде її переконати, еге ж?

Татко татко татко каже Шум Джейкоба.

— Піду я гляну до кози, — каже мені доктор Снов, — а тоді зберу решту чоловіків.

Я не можу відвести очей від Джейкоба, котрий не може відвести очей від мене.

Він настільки блище, чим були ті діти з Дального Кута.

І він такий маленький.

Я теж був такий маленький?

Доктор Снов ще говорить.

— Я приведу чоловіків сюди, подивимось, чи ти зможеш нам чимось зарадити, — він нахиляється, аж доки я не дивлюся на нього. — І подивимось, чи ми зможемо чимось зарадити тобі.

Його Шум щирий, правдивий. Я вірю, шо він говорить від чистого серця. А ще я вірю, шо він помиляється.

— Може, й так, — усміхаючись, каже він. — А може, й ні. Ти ще навіть не бачив села. Ходімо, Джейку, — він бере сина за руку. — На кухні є їжа. Ви точно голодні. А я буду за годину.

Я йду до дверей і дивлюся, як вони йдуть. Джейкоб, тримаючи пальця в роті, обертається і дивиться на мене, аж доки вони з татом не виходять з дому.

— Скільки йому років? — питаю я Віолу, ще дивлячись у пустий коридор. — Я навіть не знаю, скільки йому років.

— Йому чотири, — каже вона. — Він мені це сказав разів вісімсот. Тобто він трохи замалий, аби доїти кіз.

— Не в Новому Світі, ні, — кажу я.

Я повертаюся до неї, а вона тримає руки вбоки і серйозно дивиться на мене.

— Піди поїж, — каже вона. — Нам треба поговорити.

33. Вуглекопське

Вона веде мене на кухню, яка таксамо чиста і яскрава як спальня. Річка таксамо пливе за вікнами, пташки дальше Шумлять, музика дальше…

— Шо це за музика? — кажу я, підходячи до вікна, аби виглянути надвір.

Деколи мені здається, шо я пізнаю музику, але коли прислухаюся, то це просто одні голоси змінюються іншими і міняються одне з другим.

— Це з гучномовців у поселенні, — каже Віола, дістаючи з холодильника тарілку холодної перекуски.

Я сідаю за стіл.

— Тута зараз якийсь фестиваль?

— Ні, — каже вона таким тоном, шо це означає «зачекай». — Не фестиваль.

Вона дістає хліб і якісь оранжеві фрукти, яких я ніколи не бачив, і якийсь червоний напій, шо смакує ягодами і цукром.

Я вгризаюся в їжу.

— Розкажи.

— Доктор Снов хороший, — каже вона, ніби мене треба в цьому переконувати. — Він дуже добрий і гарний і дуже старався, аби тебе порятувати, Тодде, і я серйозно.

— Добре. То в чому річ?

— Ця музика грає цілий день і цілу ніч, — каже вона, дивлячись як я їм. — Тут у домі її слабо чути, але в поселенні ти навіть не почуєш власних думок.

Я зупиняюся з повним ротом хліба.

— Як у пабі.

— Якому пабі?

— У пабі в Прент… — я зупиняюся. — Звідки ми, поїхньому?

— З Дальнього Кута.

Я зітхаю.

— Ну, постараюся, — відкушую шматочок фрукта. — Паб у місті, з якого я родом, цілими днями крутив музику, аби якось заглушити Шум.

Вона киває.

— Я спитала доктора Снов, нащо вони так роблять, і він сказав, що це аби чоловічі думки залишалися приватними.

— Воно піднімає жахливий шум, але в цьому вроді є смисл, нє? — знизую плечима я. — Так реально можна розібратися з Шумом.

— Чоловічими думками, Тодде, — каже вона. — Чоловічими. І ти помітив, він сказав, що запросить чоловіків, аби вони прийшли до тебе на пораду?

— Тута таксамо померли жінки? — спадає мені в голову страшна думка.

— Ні, жінки є, — каже вона, бавлячись ножем для масла. — Вони прибирають, готують їсти, народжують дітей — і всі живуть у великому гуртожитку за межами містечка, де не зможуть втручатися в чоловічі справи.

Я відкладаю вилку з м’ясом на ній.

— Я бачив таке місце, коли тебе шукав. Чоловіки спали в одному місці, жінки в іншому.

— Тодде, — каже вона. — Вони мене не послухали. Ні слова. Ні слова з того, що я сказала б їм про армію. Вони називали мене дівчинкою і тільки, блін, гладили по голівці, — вона схрестила руки. — Єдина причина, з якої вони з тобою хочуть поговорити, — це каравани біженців, які почали показуватись на річковій дорозі.

— Вілф, — кажу я.

Вона оглядає мене, читаючи мій Шум.

— О, — каже вона. — Ні, я його не бачила.

— Зачекай, — я ковтаю трохи пиття. Таке відчутя, шо я пару років нічого не пив. — Як ми так сильно перегнали армію? Як так, шо ми вже п’ять днів тут, і армії ще нема?

— Ми півтора дня провели в човні, — каже вона, колупаючи пальцем шось у столі.

— Півтора дня, — повторюю я, думаючи про це. — Певно, ми пропливли багато миль.

— Дуже багато, — каже вона. — Я нічого не робила, човен просто нас ніс, і ніс, і ніс. Я дуже боялася зупинятися в селах, які ми пропливали. Вони б не повірили в деякі речі… — вона замовкає, хитаючи головою.

Я пригадую перестороги Джейн.

— Голі люди і скляні хати?

Віола дивно дивиться на мене.

— Ні, — каже вона, закопилюючи губу. — Просто злидні. Просто жахливі, страхітливі злидні. У деяких місцях, здавалося, жителі готові були мене зжерти, так що я пливла далі й далі, тобі ставало гірше й гірше, а тоді другого ранку я побачила, як доктор Снов і Джейкоб ловили рибу, і в його Шумі почула, що він лікар, і, хоч як дивно тут ставляться до жінок, тут принаймні чисто.

Я розглядаюся по чистій-чистій кухні.

— Ми не можемо тута лишитися, — кажу.

— Ні, не можемо, — вона опускає голову на руки. — Я так за тебе хвилювалася, — в її голосі звучить почутя. — Я так хвилювалася, що прийде армія, а мене ніхто не слухає, — вона роздратовано гупнула по столу. — І я так погано почувалася через…

Вона замовкає. Її лице кривиться і вона відвертається.

— Манчі, — кажу я вголос, перший раз відколи…

— Мені так шкода, Тодде, — каже вона з мокрими очима.

—