Читати книгу - "Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко"

Божечко, нарешті, рідна земелька, Бориспіль, Київ, цілі (що приємно дивує) валізи, наші таксисти, готові три шкури зідрати тільки тому, що так хочуть.

—    Скільки-скільки доїхати до Оболоні? – я фігію й охрініваю одночасно. – Рідненький, та де ти такі ціни бачив? Що сталося за два тижні? Ціна на сало піднялася?

—    При чому тут сало? – жадібний, але тупенький, логіку не усікає, тому пояснюю, мені не складно:

—    Ти їси сало, воно подорожчало, гроші треба, то ти й лупиш їх з когось, ага?  - Свєта починає вже за моєю спиною хіхікати.

—    А знаєш, як дорого заправляти тачку? – крута відмазка на всі часи.

—    Ти чим машину заправляєш? Ракетним паливом з додаванням амброзії?- ні, я не буду дарувати радість цим чортам, нехай стоять. Лізу до телефона й набираю Ромку. Не хотів турбувати, але ж … Я його зустрічав, коли він з Берліну прилетів? Навіть о першій ночі!  Тепер нехай він підніме свою дупенцію стару  – Бориспіль і ми з Свєткою чекаємо. Плюс дві пари валізок  і стільки ж кульочків. І один баульчик такий середніх розмірів, бо не все влізло у валізки.

—    Яка на хер амброзія? – гнівається таксист, бо розуміє- клієнт з гачка злетів. Він ще й тупий, нічого не навчений за все життя.

—    Їжа богів, чувак! Вивчай закони економіки, а то  будеш у мінусі. Краще більше перевезти дешевше, ніж дорого, але одного. Якщо ще того одного знайдеш.

Постояв, подумав мужик, думалка ще не пересохла, вже непогано, закон економіки переварив,  ціну знизив, але Ромка вже відповів і сказав, що скоро буде.

—    Все чувак, тобі не пощастило! Дорога ложка до обіду, а після – нікчемна річ. Хоча, на вечерю ще може знадобитися! – я після Китаю мудрість просто пачками генерую. Сам від себе в шоці.  Свєта лише посміхається, а мені так гарно, коли вона посміхається.

Таксист  же витріщився, дивиться на нас, як ми з валізами та пакунками повільно віддаляємося. Поза барана перед не зовсім новими воротами. Розчарування – двигун прогресу і … знижка ціни на перевезення.

Китай – велика країна! Не по території, хоча і це теж присутнє.  Я багато чому навчився там. Медитація, наприклад.   Роз’юшився чимось ( та мало чого могло вивести з рівноваги), сів у позу «лотос», склав долоні, до грудей притис, очі заплющив – сидиш, про приємне думаєш, молитвочку читаєш, пісеньку мугикаєш. Розслабляєшся…  Нірвана! Дивись, проблеми потікали, нікого не обматюкав, ворогів не нажив, усі щасливі й  ти нерви зберіг.  Не життя, а казка!

 Ромич приїхав швидко, але  щось дуже напружений був.

—    Шо, брателло, баби дістали?  Без них не можна, але коли їх багато, то перебор. Страшенно вдячний за догляд за моїми красунями. Я тобі таку штукенцію привіз – випадеш у осадок. Я й собі таку  цяцьку придбав, не завадить,- інтригую, але Ромич реально щось напружений. Ніяк не інтригується.

Вдома зустрічали нас  як дорогих гостей: стіл – галявина, обнімання, цілування. Свєта швидко подарунки роздала, усіх ощасливила.  Дівчатам шовкові блузи й прикраси. Як сороки побігли міряти. Лідії Миколаївні – чай і блюдечко в техніці клуазоне.  Ох і понакупляла різного китайського причандалля Свєтка. Потягла усіх в залу показувати, як паличками їдять. Ми теж вчилися. Незручно. Наші ложки та виделки – краще!

Поки жінки  навколо дівчат обертаються, блузки та  прикраси роздивляються, я Ромку в кухню затіг:

—    Зирь, що у нас з тобою є? – дістав дві пляшки рисової горілки байцзю. – Маотай! – це такий найвищий ґатунок їхньої горілки. Важливий атрибут культури китайців. Проте, як на мене, гидше, ніж наше. Хотів пляшку відкупорити – Ромич не ризикнув: сам за кермом, водій у відпустці. То я йому просто одну пляшку подарував.

—    Ромич, це не всі сюрпрайзи.  Кам сюди і зирь далі, - і кручу в руках статуетку з чоловічим органом. Дівчата прибігли, Ніна очі витріщила, Танька хіхікає.  – Символ чоловічої сили. Щоб завжди отак стояв! – статуетка красномовно показує, як має стояти. – Монахи сказали, що ставити на видне місце й щодня терти долонями. Ти мене з своєю бабою збираєшся знайомити? – реально цікавість заколупала. Я в тому Китаї лише про це й думав. Якою ж має бути та, що після його великого кохання до моєї Лільки, після дружини його модельної Свєтки у такому солідному віці, коли кожну бабу як рентгеном проводиш, вона примудрилася швидко охомутати Ромича? Інрига ще та!

—    Познайомлю, обов’язково! Як відпочили? – тікає від теми, гад. Ладно, потім розберемося, зараз мені самому хочеться  розповісти про поїздку.

—    Подорож - бомба! Китаці такого набудували, що очі розбігалися. На гору ми з Свєткою задерлися, з бунгало не вилазили рівно добу, як треба. Чекаємо результату, але якась там зачухана шаманка сказала, що  буде пацан. Ромич, ти хрещений, більше нікому! Тобі з своєю кралею теж не завадить туди змотатися, а?

—    Обов’язково,  – чомусь невесело. Блін, дивний Ромич, аж шкода його. За подарунок подякував, знітився й  втік – сказав, що на фірмі завал. І Лідію Миколаївну забрав.  

Поки розкладали валізи, тайкома спостерігав за донькою. Як я за нею скучив! Яка ж вона гарна! І якось  по-особливому світиться, немов зсередини.

—    Нінок, сяєш! Колись, щось  трапилось, поки нас не було? – вирішив спитати.

—    Ага. Тату, я вирішила вийти заміж! – ото як у грі "морський бій": є момент, коли мимо, є, коли поранило, а  в даному випадку – усі кораблі одним махом повбивало і по ходу море винесло потужним цунамі.

—    І жених є?- цікавлюсь.

—    Звичайно. Дуже гарна людина! – і світиться, як сотня промислових прожекторів.

—    Оце вже я буду вирішувати, наскільки він гарна та ще й людина… - пісок на зубах, ураган «Катріна» в голові.

—    На тебе схожий. По Фрейду дівчата підбирають собі чоловіка такого, як батько, - почалися її зарозумілі манси. Знаю я, що по Фрейду, що по Юнгу і по всіх інших Арістотелях.

Як там медитують, щоб заспокоїтися? Заліз на диван у позу лотоса. Не допомагає. Сильні чакри від такої негативної енергії. Хочеться прибити й саме того жениха, що хрін зна звідки взявся.