BooksUkraine.com » Сучасна проза » Ярослав, Ольга Вільна 📚 - Українською

Читати книгу - "Ярослав, Ольга Вільна"

36
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Ярослав" автора Ольга Вільна. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 68 69 70 ... 86
Перейти на сторінку:

– Ні, – хитнув головою. І вказав на сусіднє крісло.

«Угу».

За нею зайшло ще двоє чоловіків. Останній грюкнув дверцятами, закриваючи і блокуючи їх на час польоту. Романа з досадою зайняла своє місце, натягла навушники. І одвернулась до невеликого круглого вікна, одного з тих, що містились по борту фюзеляжу. Єдині великі панорамні вікна були в кабіні пілотів, пасажирам для обзору лишалось небагато.

«Може цього разу мене вже не буде так захитувати?» – помріяла.

– Все гаразд? – Олег уважно глянув на неї. – Як ти?

– Краще. Ти теж?

– Виявилось, що в мені лишались часточки кулі. Їх вийняли, обробили рану і зашили. Так що тепер має бути все гаразд, – чесно відповів хлопець. На що Романа скривилась:

– Можна ж було без подробиць відповісти? Я тут борюся з тим, щоб знов не почати блювати. А ти мені про ту гидоту нагадуєш. – В пам’яті одразу винирнули спогади про білу-білу кістку, яку було видно в розідраному плечі Олега. Кров. І обпалені часточки м’язів і шкіри.

– Але ж тоді ти впоралась.

– Ми впорались, – виправила. – Навіть більше ти, бо пережити мої навички в медицині, – замовкла. – Нам же сказали мовчати, хіба ні?

Це повторювали кілька разів. І з таким виглядом, ніби вона державну таємницю могла розбовтати щонайменше.

– Все гаразд. Я наказав, щоб нам надали окремий канал, – вказав на гарнітуру. – Вони нас не чують. І навряд чи будуть читати по губам, це не в їх інтересах. Тож можемо спокійно говорити.

– Угу, – і тут же перепитала: – Наказав? – глянула на військовий супровід, який навряд став би вислуховувати забаганки двох підлітків. Серед чоловіків також сидів той самий тип, що був із Олегом на заправці і власне й вимагав мовчати і ні про що не розповідати в найбільш ультимативній формі. Зараз він кидав похмурі погляди в їх бік, але нічого не коментував.

«Може в нас справді виділений канал? Так хіба можна?»

– Мені треба де в чому тобі зізнатись, – між тим продовжив Олег. – Одразу прошу вибачення за брехню. Вона була вимушеною, однак це не відміняє її факту. Мені справді шкода, що все так склалось, – хлопчина завмер на кілька секунд. А потім видав на видосі: – По-перше, моє справжнє ім’я – Ярослав.

Хлопець замовкнув, а Романа продовжила чекати на продовження.

Гелікоптер напрочуд плавно летів уперед, було видно як повз проминають темні плями лісів і вкритих туманом полів. Надворі темнішало, і світло в салоні дедалі більше віддзеркалювало зображення з нетрів гелікоптера. Картинка за склом перетворювалась в простий чорний фон, на якому деінде просвічували дорожні ліхтарі. Ставало неможливо зрозуміти ні куди вони прямують, ні як високо над землею знаходяться.

– Ясно, – нарешті промовила, так і не дочекавшись наступних слів супутника. – Отже, Ярослав? І що?

– Ярослав Владиславович, – додав хлопець. На його обличчі відобразилось дивне поєднання недовіри і розгубленості. Він так явно очікував на якусь іншу реакцію від Романи, що вона трохи засумнівалась.

– Це має мені про щось сказати? – перепитала. І тільки тоді усвідомила. – Зажди, – виставила руки вперед, перебиваючи наступні слова хлопця. – Ти ж не хочеш сказати, що тебе звати так само як і… Ні, – хитнула головою. Це ж не могло бути правдою! – Дурня.

Ярослав відхилився на спинку. І дивно поблажливо посміхнувся, що викликало ще одну порцію сумнівів.

– Ти не можеш бути княжичем Русі.

– Але я є княжич Ярослав Владиславович.

– Рюрикович? – тихо.

Романа вилупилась на хлопця, через якого втратила документи, через якого її мало не вбили. Через якого вона опинилась бозна де, на військовому гелікоптері! В оточенні суворих десантників. І…

– Ні. Ось це вже точно брехня.

– Твоє небажання сприймати дійсність неймовірне, – Ярослав зітхнув. І спокійно продовжив: – В будь-якому разі ти маєш бути готовою до того, що на наступній базі нас зустрічатиме і супроводжуватиме далі княжа дружина. Терещенко Іван, – вказав на чоловіка, – також дружинник. Єдиний, хто вижив з мого оточення. Він, як виявилось, таємно слідував за нами і розбирався з тими ворогами, що намагались нас позбутись. На щастя для нас.

«Він бреше, – Романа відмовлялась вірити. – Це ж типовий сюжет казочки для дівчат-підлітків. Прекрасний принц, який перевдягається і тікає з дому, зустрічає дівчину. На них починають полювати. І… це не може бути реальністю. Так не буває».

– Маєш бути готовою до того, що з тобою забажають поговорити про все, що сталось. Нікому нічого не розповідай, поки я не дозволю. Офіційне розслідування ведеться службою безпеки княжого дому, однак навіть вони мають отримати погодження на розмову з тобою чи з Уласом.

– Замовкни, – простогнала, затискаючи голову руками. – Дай переварити, що ти клятий Рюрикович. – Видала, і тільки після цього збагнула кому і що сказала. – Тобто, я хотіла сказати…

– Я зрозумів, – Ярослав не виглядав надто щасливим, але продовжував зберігати спокій. – Я казав, це моя провина, що я тобі брехав. Однак, – цей вираз вона вже бачила, коли вони планували тікати з центру міста. Коли Олег вирішував, а вона з суперечками, але погоджувалась. – Надалі ти маєш звертатись до мене як до княжича Київської Русі. Або не звертатись взагалі. Дружинники не скажуть тобі жодного слова, та потім відрапортують про все особисто князю. Також не варто давати солдатам ще більше тем для пліток. На скільки я розумію, наше перебування на військовій базі збираються засекретити. Чим меншою кількістю інформації вони володітимуть, тим легше це буде втілити у життя.

– Розумію, – промовила. І через мить запитала: – То як до тебе звертатись?

– Ваша Королівська Вельможність, якщо офіційно. Можна по імені, але в жодному разі не твої улюблені «дурень» чи «бовдур».

– Це я тебе від великої любові так називала, – задумливо. – Імператор тобі таки більше пасує.

«Все одно не вірю». Княжича Романа уявляла собі геть по-іншому. Егоїстичним багатієм з золотої молоді, зверхнім, самозакоханим телепнем, який живе на гроші платників податків. І хизується довжелезним родоводом. Її насправді ніколи не цікавила політика, княжа родина і все, що з ними пов’язане. Це її не стосувалось. І вона ніколи б не могла перетнутись ні з ким із Рюриковичів.

1 ... 68 69 70 ... 86
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ярослав, Ольга Вільна», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ярослав, Ольга Вільна"