Читати книгу - "Відродження-4, Кулик Степан"

— Ух ти! — пробасили ззаду. — Веселощі?! Без нас?

Найманці, не змовляючись, ступили нам з лицарем за спину. Утворивши квадрат. Перед однією стороною якого розмахували клинками та сокирами четверо, а з протилежного — ще п'ятеро. Це якщо на вулиці нікого більше не залишилося.

— Що за шум? Чого не поділили, панове?

— Не треба було твоїм псам зачіпатися, — відповів йому сер Такс, навіть не озираючись. — Хотіли бійки, тож отримали її.

— Лицар правду каже? — перепитав ватажок.

— Та, гаразд, — пробурчав той здоровань, що першим схопився за зброю. — Ми лише запропонували їхній повії… — вказав підборіддям на прилавок, — пересісти за наш стіл. А ці за зброю схопились.

Ватажок довгим поглядом окинув Сашку.

— Гм… Ну, я теж не захотів би такою лялечкою ділитися. Особливо якщо вона ще оплату не відпрацювала. Чуєш, мала! Скільки тобі заплатили? Може, ми більше дамо і не будемо через дурниці сталлю дзвеніти?

Сашка аж побіліла від злості, а потім показала ватажку середній палець.

— Собі заплати… і відпрацюй. Не думаю, що ці виродки помітять різницю. Їм що вівця, що бородатий мужик. Усього різниці — вовни менше.

— Зубаста… — посміхнувся той. — Люблю таких. Треба лише прив'язати міцніше і віжками гарненько похльостати. Гонору відразу зменшитися.

— Вони Тося зарубали… — промовив хтось із четвірки забіяк.

— А ось це ви даремно, панове… — похмуро промовив ватажок і теж потягнув меч із піхов. — Тепер просто так не розійдемося. Ви нам кров винні.

— Не турбуйся, віддамо, — сер Такс крутнув меч так, що той аж загудів. — Не поскупимося. Все вмиєтеся.

— Може, таки розійдемося миром? — я все ж таки спробував вгомонити ситуацію. — Так, вас більше, але й ми не від плуга відійшли. Не вчора побачили меч. Навіть, якщо всіх нас покладете, щонайменше половину ми з собою заберемо. Воно того варте?

— Ти про повію, вашмость? — гмикнув ватажок. — Згоден, жодна дівка того не варта. Але ти забув про репутацію. Якщо ми пробачимо вам вбивство одного з нас, то завтра весь Лісовий Пагорб дізнається, що людей Галана можна вбивати безкарно. А цього я допустити не можу.

— Отже, готовий за одного небіжчика заплатити життям ще кількох бійців?

— Навіщо? — гмикнув Галан. — Ми розумніше зробимо.

Він подав розбійникам, що стояли позаду, якийсь знак, і в тиші корчми виразно почувся звук зведення арбалетів.

Твою ж гіпотенузу! А це шах і мат. На відстані кілька кроків від арбалетних болтів не ухилитися, а сховатися за столами ті, що за спиною, не дадуть. І жодна броня не допоможе.

Єдиний шанс — атакувати самим. І негайно.

Перехопивши меч обома руками, я стрибнув уперед, намагаючись одним потужним ударом дістати найближчого розбійника. Сер Такс буквально скопіював мій рух. Але, ті вже теж зрозуміли, що успіх на їхньому боці, і треба лише потягнути час. Тому дружно позадкували, розриваючи дистанцію.

— Вжик! — ляснула цієї миті тятива лука, і одразу ж вигук болю: — Ааагг…

— Вжух!

— Су-ука… Убила…

— Вжух!

— Уфф...

— Лучниця! — закричав ватажок і сам метнувся до прилавка, з-поза якого у бій вступила Сашка, щойно побачила арбалети.

До цього дівчина не торкалася лука… При всій серйозності ситуації вважаючи, що це начебто не за правилами. Але коли розбійники самі порушили його, Сашка не втрачала жодної секунди. І її стріли миттєво знайшли ціль. Саме тих трьох, що схопилися за арбалети. Віддавши перевагу скорострільності перед влучністю, дівчина не особливо вибирала куди послати стріли — головне, вивести ворога з ладу. Так що хрипів і пускав бульки пробитим горлом лише один. А ще двоє трималися за держаки, що стирчали з передплічь. Але результат було досягнуто. Жоден із них більше навіть не думав хапатися за арбалет.

— Затримайте їх, — ватажок кивнув спільникам на найманців. — Поки я цій повії кишки випущу.

Рухався він, як велика кішка, спритно і граціозно перетікаючи з однієї позиції до іншої. Та так швидко, що було неможливо взяти його на приціл. Рука дівчини просто не встигала повертати за ним лук, і дві стріли вже безсило прошелестіли повз.

Запанікувавши, Сашка взагалі розгубилася. І у Галана були всі шанси дістати лучницю. Ще кілька кроків, і меч розбійника дотягнеться до грудей дівчини, не захищеної навіть кольчугою. Але цієї миті перед ним, як з-під землі, виросла постать шинкаря.

Він був такий маленький, кволий і незграбний, що ватажок розбійників навіть не тицьнув у нього мечем, а просто схопив вільною рукою за плече і спробував відкинути убік, як прикру перешкоду. І дуже помилився…

У руках горбуна звідкись виникла важка булава, чи не більша за нього самого, і котрою шинкар дуже спритно і вміло врізав Галану по коліні. Вище просто б не дістав. Але, вистачило й цього…

Суглоб голосно хруснув, нога у ватажка розбійника підломилася, і він — з утробним виттям завалився набік. Добротний і важкий прилавок не виніс такого поводження і впав на підлогу, захоплюючи за собою розбійника.