Читати книгу - "Відродження-4, Кулик Степан"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Це було так несподівано та неймовірно, що інші бандити здивувалися і на мить завмерли. І саме її нам вистачило, щоб поставити переможну крапку.
Карл і Берт швидко ступивши вперед, блискавичними, точними розчерками мечів перекреслили шиї тих двох, що прийшли разом з ватажком. Сер Такс якимось неймовірним фінтом обеззброїв свого супротивника і, завершуючи рух, майже ніжно провів кінчиком клинка по обличчю розбійника, що стояв поруч. Від чого той якось по-бабськи схлипнув, випустив сокиру і схопився за очі обома долонями. З-під яких одразу проступила кров.
Я не був такий спритний, але теж не схибив. Ковзаючим ударом знизу, пройшовся по рукояті сокири і відсік у призвідника бійки пару пальців. А потім додав потужний, від душі, стусан у живіт. Зброя вислизнула з безпалої руки здорованя, а сам він, з гарчанням, завалився на спину.
Останній із банди, сам опустив меч і відступив на кілька кроків.
Доля не змінила пріоритети, і цю сутичку ми знову виграли. Не гаючи жодної секунди, я стрімголов вискочив у двір, очікуючи побачити все що завгодно: від вирізаних візників, до простого зникнення обозу.
Але зовні все було тихо та мирно. Мули спокійно лежали і розмірено помахували хвостами, відганяли докучливих мух. А візники байдуже сиділи біля возів, чи то дрімаючи, чи медитуючи.
А це значить, все що зараз сталося у корчмі, до вантажу не мало жодного стосунку. Ще одна випадковість? Гм… Схоже. Ось тільки щось їх занадто багато. Як би вони у звичку не ввійшли та на закономірність не перетворилися.
Гм... А й справді — закономірність. Просто я за своєю параноєю упустив з уваги один нюанс.
Виводжу перед очима карту та задоволено, з полегшенням хмикаю. Скринька просто відкривається. Лише треба було бути трохи уважнішим, коли маршрут вибирав. Бо починаючи з хутора весь шлях лежить у помаранчевій зоні. Тобто місцях підвищеної небезпеки. Що називається, ми ж вас попереджали, а якщо попередження проігнорували, то хто вам злісний Буратіно?
— Я перепрошую, мілорде…
Все ще залишаючись у бойовому режимі, я різко повернувся на голос.
У дверях стояв корчмар. Вже без булави та з усією можливою повагою на обличчі.
— Що?
— Я просто хотів дізнатися… ви теє… обідати будете? Чи, може, передумали?
Перехід був настільки різкий, що я не стримав нервового сміху, а коли відсміявся, сунув руку в пояс, витяг з інвентарю пару золотих і кинув монети шинкарю.
— Обов'язково будемо… І… дякую за допомогу.
— З дитинства не люблю, коли великі та злі дядьки ображають маленьких і слабких… — цикнув той зубом, вклонився і пірнув усередину корчми.
«Ще б… — подумав я, провівши поглядом непоказну фігурку. — І точно не заздрю тим, хто намагався образити тебе»
Не встигли двері зачинитися за горбуном, як із них назовні вилетіла Сашка.
— Ти як?!
— Нормально. А ти?
Запитання та відповіді прозвучали настільки синхронно, що не могли не викликати посмішку. Невпевнену, але все ж таки, куди краще, ніж занепокоєння і тривога.
Дівчина буквально пролетіла кілька кроків, що розділяли нас, і впала мені на груди.
— Лео… — плечі її злегка здригалися. — Лео… Якщо така ціна цього будинку… у столиці… То, може, його на фіг? Щось мені, все менше ця ідея подобається. Щодня, як не пронос, то золотуха.
— Ну-ну, — погладив я її по волоссю. — Не так уже й погано. Відбилися ж? Відбилися. Та й залишилося всього нічого. Два дні шляху… Нерозумно кидати справу за крок від завершення.
— Ти маєш рацію… звичайно… — Сашка кивнула, але в голосі впевненості не було. — Вибач. Розклеїлася я щось… Просто, як подумала…
— Забудь… — я підняв її обличчя і торкнувся губами кінчика носа. — Не думаю, що такий пресинг триватиме довго. Це ми просто в помаранчеву зону забрели. А ось вийдемо з неї, ближче до вечора, то всі напасти і закінчаться.
— Правда?
— А сенс мені брехати?
Поки заспокоював дівчину, вцілілі розбійники винесли з корчми тіла своїх товаришів, поклали на коней і поїхали геть. А ще через кілька хвилин, з дверей висунулась голова Карла.
— Мілорде! Міледі! Гуляш охолоне... Тільки на вас чекаємо.
— В сенсі? Я що, годувати вас маю? Сам ложку до рота не донесете?
— Лицар сказав: не гоже без вас… — почухав потилицю найманець. — Типу, разом билися, значить і цеє… за стіл теж… А підлива так пахне… Сил нема.
— Та йдемо вже… — звільнилася з обіймів Сашка. — Але не чекайте. Скажи серу Таксу, що подумки ми з вами.
Потім понизила голос і прошепотіла.
— Мені на хвилинку… Дуже я злякалася. Як той здоровань до нас поліз... Не забути, господареві подякувати. Якби не він…
— Обов'язково. На тебе почекати?
— Якщо не важко… Мені буде спокійніше.
— Добре…
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відродження-4, Кулик Степан», після закриття браузера.