Читати книгу - "Відродження-4, Кулик Степан"

Трясця… Хтось за кущики зайти боїться, а візникам хоч би хни. Магія… Не знаю навіть, хто байдужіше сприймає світ — вони чи мули.

Гуляш і справді був вищий за будь-яку похвалу. І м'ясо не жорстке, і приправ у міру. Тож принесені порції миттєво змели і від повтору не відмовилися. Потім, прянощі зажадали пива… так що з-за столів піднялися вельми важко. У пору, подрімати в тіні, але дуже вже хотілося якнайшвидше вийти з небезпечного району. Немає сенсу чекати неприємностей, якщо для цього треба лише пересунутись до наступного пункту маршруту.

Село Підгір'я, куди лежав наш подальший шлях, було вже у жовтому секторі. А до нього залишалося лише якихось шість кілометрів. Навіть найповільнішим ходом — максимум дві години. Так що, навіть якщо як равлики повзти будемо, до вечора доберемося.

Лицар і найманці, дізнавшись, що післяобіднього відпочинку не передбачається, трохи позітхали, але після того, як я показав карту і пояснив свої плани, підбадьорилися. Дві години не термін. Можна й потерпіти.

Сашка, геть осоловіла від ситної їжі, сказала, що мені краще знати, що робити. Потім залізла в сідло, вмостилася і задрімала… Ось що означає високий рівень верхової їзди. Я так навряд чи зможу. Хоча тут скоріше питання довіри. Дівчина спить, бо впевнена в мені, а мені, на жаль, крім як на самого себе розраховувати нема на кого. Ну так знав, на що підписувався. Тепер чого скиглити? Особливо з огляду на очікувану нагороду. До речі…

Мрії про власний будинок настільки займали думки і уяву, що я зовсім забув про те, заради чого, власне, опинився в цьому світі. Тобто про місію Спостерігачів.

Мабуть, тому, що в мене його ніколи не було. Не вважати ж таким сімейний барак, за одною із перегородок якого я народився і жив до повноліття. Та й та комірчина, в напівзруйнованій висотці, що я з горем навпіл обладнав під житло, теж назвати домівкою можна лише з величезною натяжкою. А тут такі перспективи. Мимоволі голову втратиш.

Ось тільки мрії не завжди справджуються. Або шлях до них виявляється далеко не простим.

На щастя, справді залишилося небагато. Менше однієї п'ятої шляху. Може, гірше вже не буде?

Ну, а що? Зомбі були, перевертні теж. Зі звичайними розбійниками впоралися. Що ще лишилося? Якесь чудо-юдо? Так і ці вже у списку є. Прорвемося, загалом.

Занурившись у роздуми, не помітив, як і сам почав дрімати. А коли на якійсь ямці кінь збився з ноги і мене хитнуло в сідлі трохи сильніше, і я розплющив очі — зрозумів, що не всі напасті перерахував. І, так — проблеми можуть бути серйознішими за зграю перевертнів.

Дорогу попереду перегороджувала шеренга лицарів.

Рівно вісім. У залізі до кінських копит. Крізь прорізи шоломів навіть очей не видно. Довгі списи трохи нахилені вперед, ніби демонструючи рішучість. Мовляв, стій, приїхали. Далі дороги немає.

І тільки я про це подумав, як один із них, не покидаючи стрій, спершу підняв забрало, а потім звів угору руку в латній рукавичці.

— Зупиніться!

— Чого б це, раптом? — випередив мене сер Такс. — Це не приватні володіння, а королівський тракт. Яким дозволений вільний проїзд кожному мандрівнику. Відійдіть з дороги або пошкодуєте.

— Ми тут не для пояснень… — прогуло з-під іншого забрала. — Пане велить — ми виконуємо. Обоз далі рушить за нами, ви — якщо хочете жити — завертайте коней назад.

— Я не бачу ваших гербів! — не здавався лицар. — Ви їх соромитеся? Хоча, навіщо я питаю? Звичайно, соромтеся. Лицар, який зайнявся розбоєм на королівському тракті, що може бути ницішим і ганебнішим? Ваші батьки прокляли б вас, дізнайся, чим займаються їхні сини.

— Порожня розмова… — тон того, хто говорив, був таким самим розміреним і монотонним. — Ви чули мої слова. Хочете залишитися живими — забирайтеся. Втретє говорити не буду. Рахую до десяти, а потім ми вас атакуємо.

Повернув забрало на місце і перехопив зручніше спис. Тільки тепер він нахилився нижче, порівнявся із кінською шиєю і націлився на нас.

— Злагоджений удар восьми лицарів ми не витримаємо… — промовив Берт. — І луки не допоможуть. Таку броню стрілою не пробити.

— Значить, і підставлятися не варто… — промовив сер Такс. Намотав поводи на передню луку сідла, зістрибнув на землю і ляснув свого коня по крупу, змушуючи відбігти убік. — Наша перевага у рухливості. Не підставляйтеся під списи та рубайте ноги коням. Подивимося ще, чия візьме. А вам, міледі, краще від'їхати набік. І нічого не бійтеся. Хто б нам шлях не заступив — це не лісові розбійники. Вас не рушать.

— Розумно...

Найманці одразу повторили дії лицаря і теж спішилися.

Я хотів уже зробити те саме, але в останню мить помітив щось незвичайне. Раніше я вдивлявся тільки в забрала лицарів, ніби сподівався роздивитися крізь густі ґрати чи вузькі прорізи їхні обличчя, а потім випадково мазнув поглядом за їхніми спинами. І побачене, м'яко кажучи, здивувало… Від плечей лицарів у бік біля гаю, що починався трохи далі узбіччя, тяглися фіолетові нитки. Тонкі, не товще кінського волосся, але достатньо, щоб їх помітити. Хоча, це скоріше, через колір. Дуже вже він не гармоніював ні з сірістю дороги, ні зеленню трави.

«Як маріонетки… — майнула думка. — Гм… А де ж тоді ляльковод?»