Читати книгу - "Мелодія нашої осені, Тая Стрельцова"

— І все-таки не варто було везти мене в гуртожиток. Не так вже й холодно. І людей ще повно на вулиці. Ніби намагаються нагулятись перед холодами.

Яні все ще було не по собі через те, що Марк віз її додому, нехтуючи власним відпочинком.

— Знаєте, Яна, а це гарна ідея! — весело сказав.

— Що? — здивувалась. — Яка ідея?

— Всі гуляють, а я вас відразу в гуртожиток везу, — хитнув головою. — Як ви дивитесь на те, аби прогулятись по вечірньому парку? Подивимось, як падає листя у світлі ліхтарів, послухаємо, як воно шелестить під ногами…

І, не чекаючи відповіді, зупинив авто біля парку, який саме проїжджали.

— Складете мені компанію? Думаю, нам обом це піде на користь. Ви цілими днями на заняттях, я — на роботі. Коли насолоджуватись осінньою красою? Скоро дощі підуть. А ними я волію любуватись через вікно, — посміхнувся відкрито і легко.

Точно не виглядало, ніби Марка обтяжує її товариство. Яна не помітила, як і сама почала посміхатись.

— От і чудово! Йдемо гуляти, — кивнув, видно, сприйнявши її мовчання за згоду.

Хоча вона й не проти була. Нічого поганого не бачила в тому, аби пройтись з приємною людиною по парку.

— Пропоную в центрі біля фонтану взяти смачну каву, щоб не замерзнути.

— Добре, — посміхнулась.

Поряд з Марком було спокійно. І її невпевненість почала танути. Вже не так і ніяково, адже й сам Марк виглядав цілком задоволеним і розслабленим. Не схоже було, що його обтяжує компанія Яни.

— Завжди любив цей парк. Я виріс тут. Наша бабуся жила он в тому домі, — показав на протилежний бік дороги.

— Справді? — здивувалась Яна.

— Так. Ми майже кожні вихідні проводили у бабусі. І канікули теж… — зітхнув із сумом, хоч легка посмішка так і лишилась на губах.

Світлі теплі спогади з дитинства. Найцінніші.

Кілька разів вони з Даном тут гуляли, але він ніколи не згадував ні про бабусю, ні про дитинство. Яна задумалась, а про що вони, взагалі, говорили? Кіно, заклади міста, музика, бренди… Все те, що і в соцмережах можна почути. А особисте? Її Даниїл мало про що питав, а сам… Якби не її зуб, то й про брата не згадав би. Про батьків вона теж нічого не знала. Хоча, враховуючи, що Дан, будучи ще студентом четвертого курсу, їздив на дорогому авто, зрозуміло, що люди забезпечені.

Але що конкретно вона про нього знала? Їм було легко і весело, коли познайомились. Це, мабуть, і підкупило. Вона стомилась бути хорошою, серйозною дівчинкою. З Даном відчула безтурботність. Щоправда, наситилась Яна цим дуже швидко. Нехтувати навчанням і планами на майбутнє через розваги не збиралась.

— Яно, ви ж на першому курсі? В нашому місті кілька місяців?

— Так. Але я приїздила сюди на екскурсії, в театри… Цей парк я пам’ятаю дещо іншим.

— За останні років десять він дуже змінився. На краще, звісно. Хоча мені особисто болісно було спостерігати за цими змінами. Здавалось, що у мене намагаються вкрасти спогади.

— Нам часто буває важко сприйняти зміни, якими б вони не були.

— Так, з цим у мене, взагалі, все складно. Звикаю до умов, людей, обставин.

— Це адаптація. Мене в гуртожитку теж не все влаштовує. Не всі мені подобаються. Але я сказала собі, що на даному етапі життя маю навчитись існувати в таких умовах, — розвела руками. — І все вже виглядає більш привабливо.

Марк всміхнувся.

— Звикати варто не до всього і не до всіх. Це я зрозумів під час розлучення.

— Розлучення? — у Яни аж очі округлились.

— Так, я три роки був одружений.

— Мені дуже шкода…

— Все нормально. Ми розлучились два роки тому. Та й процес цей пройшов практично безболісно. Ми поговорили, як дорослі адекватні люди. Дійшли висновку, що почуття згасли давно. Жили звичкою. І вирішили від цієї звички позбутись.

— Мудре рішення, — зітхнула Яна.

Подумала про свої стосунки з Даном. Вони далеко не зайшли, а вже стільки непорозумінь і сумнівів. То чи варто наважуватись на другий шанс?

— Яно, судячи з інтонації, вас щось турбує?

— Так, але… — знизала плечима.

— Якщо не хочете говорити, я не тиснутиму.

— Просто важко прийняти правильне рішення.

— Ви мені теж здались досить мудрою, як для свого віку. Думаю, якщо дослухаєтесь до свого внутрішнього голосу, не помилитесь.

Слова Марка прозвучали щиро. Навіть промайнула думка, що будь-яке її рішення буде правильним, бо вона вчинить так, як відчуває.

— Дякую, — посміхнулась Марку.

— Та нема за що, — і він посміхнувся у відповідь.

Як і хотіли, випили кави, помилувавшись фонтаном, який увечері ще й підсвічувався. Пощастило, адже скоро його вимкнуть аж до весни.

На цьому прогулянка парком не закінчилась. Розмовляючи, вони побрели доріжками, устеленими жовтим листям.