Читати книгу - "I прокинеться Левіафан, Джеймс С. А. Корі"

— Не заслужив, — погодилася вона. — Слухай, я ж тобі сказала, що не в гуморі сьогодні. Дратуюся через дрібниці. Мені треба

добре виспатися, завтра буду до тебе ласкавішою.

— Обіцяєш?

— Навіть приготую тобі вечерю. Тоді пробачиш мені?

Він ступив крок уперед і торкнувся своїми губами її. Вона

поцілувала його у відповідь, спершу стримано, а тоді ніжніше.

На мить її пальці затрималися на його шиї, а тоді вона його

відштовхнула.

— Ти занадто добре цілуєшся. Пора тобі йти, — промовила. —

Моя вахта і все таке.

— Згода, — сказав Голден і не зрушив з місця.

— Джиме... — почала Аде, але раптом клацнула система

всезагального сповіщення.

— Голдене, на місток! — голос капітана Мак-Давелла

прокотився глухою луною по палубі.

Голден кинув у відповідь щось непристойне. Аде розсміялася.

Він нахилився до неї, цьомнув у щоку і попрямував до

центрального ліфта, подумки бажаючи, аби капітан Мак-Давелл

нажив собі чиряків на якомусь видному місці за те, що втрутився

так невчасно.

Місток був не набагато більший за каюту Голдена і наполовину

менший за їдальню. Якби не капітанський термінал із трохи

завеликим екраном, якого потребували слабкий зір Мак-Давелла та його недовіра до корекційної хірургії, то приміщення

можна було б вважати офісною кімнатою в бухгалтерській

фірмі. У повітрі стояв запах в’яжучого реагенту для чищення

й аромат дуже міцно заварено го чаю мате. Капітан нервово

совався у кріслі. Коли Голден підійшов, Мак-Давелл різко

відкинувся на спинку і показав через плече на робоче місце

зв’язковиці.

— Бекко! Кажи!

Чергова офіцерка зв’язку Ребекка Баєрз була схожа на гібрид

акули й томагавка. Чорні очі, гостре обличчя, губи настільки

тонкі, що їх могло й не бути. На кораблі подейкували, що вона

вбила ко лиш нього чоловіка і записалась у команду, аби втекти

від правосуддя. Голденові Ребекка подобалася.

— Сигнал по допомогу, — озвалася вона. — Прийняли дві

години тому. Запит на перевірку транспондера щойно долетів із

Каллісто. Таки справжній.

— Еге, — відгукнувся Голден. А тоді додав: — Гівно. Ми

найближчі?

— Більше нікого на пару мільйонів кеме.

— Так отож. Влипли.

Ребекка перевела погляд на капітана. Мак-Давелл смикав себе

за пальці й витріщався на свій термінал. Відсвіт екрана

фарбував його обличчя у чудернацький зеленкуватий колір.

— Вони стали поряд із астероїдом. Не з Поясу.

— Та невже? — похитав головою Голден. — Вони

примудрилися в нього врізатися? Тут порожнеча на мільйони

кілометрів.

— Або комусь треба відлити під кущиком. Усе, що маємо —

якийсь вар’ят тисне кнопку тривоги, а ми тут найближчі. Якщо, звісно...

Закони Сонячної системи були недвозначними. Космос —

настільки вороже середовище, що взаємодопомога між людьми

не була питанням особистого вибору. Звернення по допомогу

самим фактом своєї наявності зобов’язувало найближчий

корабель зупинитися й поспішити на порятунок — хоча це не

означало, що абсолютно всі визнавали таке зобов’язання.

«Кентербері» був навантажений по вінця. Значно більше

мільйона тонн льоду помалу набирали швидкість увесь останній

місяць. Як і з отим айсбергом, що розчавив Педжову руку, їх

буде складно вповільнити. Тож давала про себе знати спокуса

знайти у приймачі якусь непередбачену ваду, стерти записи

в лоґах і підкоритися законам великого бога Дарвіна.

Та якби Мак-Давелл справді хотів цього, він не кликав би

Голдена. І не висловлював би пропозицію вголос — так, що

почула решта команди. Голден чудово знав, для чого ці танці.

Капітан удавав, що проігнорував би сигнал, якби не Голден.

Підлеглі поважатимуть його: він не хотів втрачати значної

частки прибутку. І поважатимуть Голдена: він-бо наполягав на

дотриманні правил. І байдуже, що станеться далі, — вони

ненавидітимуть їх обох за вчинок, до якого спонукали закон та

людська порядність.

— Треба зупинитися,