Читати книгу - "Дикий Захід , Arachne "

Але саме очі Джека розповідали про нього найбільше. Темні, майже чорні, вони виражали суміш смутку та рішучості, як у людини, яка надто багато бачив і втратила. Ці очі часто залишалися спокійними, навіть у найнапруженіших ситуаціях, відбиваючи його залізну волю. Вони можна було побачити силу, стриману, але готову будь-якої миті вирватися назовні.

На обличчі Джека завжди був трохи неголений вигляд, як у людини, яка звикла подорожувати по запилених дорогах, не приділяючи часу дрібним зручностям. У куточку рота часто з'являлася сигара, хоча курив він рідко, скоріше для заспокоєння нервів. Його риси були грубими і строгими, з чітко окресленими вилицями та підборіддям. Але часом на його обличчі блимав відтінок м'якості, який, здавалося, йшов так само швидко, як і з'являвся - особливо коли йшлося про Тома або коли він думав про Еллі.

Джек був людиною небагатослівною, яка воліла говорити тільки тоді, коли це було дійсно необхідно. Йому не подобалися порожні розмови, і він завжди вважав за краще дії слів. Це не означало, що він був небалакучий  - просто в його світі слова коштували стільки ж, скільки дії, і він ніколи не витрачав їх марно. Коли Джек говорив, кожен слухав, бо знав: за його словами стояла тверда впевненість і знання справи.

У характері Джека відчувалася твердість та витримка. Він рідко показував свої емоції, особливо у моменти небезпеки чи напруженості. Як рейнджер, він звик до того, що люди покладаються на нього, і ця відповідальність сформувала в ньому здатність зберігати холоднокровність у найскладніших ситуаціях. Однак за цією маскою спокою ховалася буря. Джек був людиною з глибоко вкоріненим почуттям справедливості, і якщо він бачив несправедливість, він не міг залишитися осторонь. Це було тим, що пов'язувало його з Томом, і що змушувало його продовжувати шлях, незважаючи на небезпеку.

При цьому Джек не був безжальним. Він розумів біль та страждання інших, бо сам багато пережив. Іноді він міг виявляти несподівану м'якість — чи то у спілкуванні з дітьми, чи з тими, хто потребував допомоги. Однак ця м'якість була рідкістю, прихованою за суворою зовнішністю.

Його моральні принципи були непохитними: Джек завжди прагнув справедливості, навіть якщо для цього доводилося порушувати закон. Закон і справедливість для нього були різними речами, і якщо він бачив, що система не працює, він був готовий взяти справу до своїх рук.

Зрештою, Джек був людиною дії, яка живе у світі, де кожен день міг стати останнім. Його зовнішній вигляд і характер відображали цей суворий світ, але за всією його жорсткістю ховалася непохитна віра в те, що правда і справедливість завжди повинні перемагати, яким би важким не був цей шлях.

Джек сидів на старому стільці біля столу, тримаючи в руках один із списаних паперів, і думки про брата не давали йому спокою. Том завжди був готовий пожертвувати собою заради правди, і тепер Джек відчував, що ця вага лежить на його плечах. Усередині все кипіло, але він намагався бути спокійним. Раптом його медитативні міркування порушили дивний звук — глухі удари, схожі на стукіт копит, що поступово наближалися до будинку.

Він підвівся на стільці, прислухаючись. Спочатку йому здалося, що це просто караван або вершники, які проїжджають повз нього, але потім він почув інші звуки — різкі, хаотичні крики, які різко встромилися в тишу ночі. Виття та пронизливі звуки перегукувались, викликаючи у Джека миттєвий приплив адреналіну.

Крики. Індіанці. Набіг.

В одну мить Джек зривається з місця, його інстинкти, відточені роками, миттєво вмикаються. Він одним рухом захопив свій револьвер зі столу, вискочив за двері, не намагаючись навіть зачинити. Надворі його зустрів хаос.

Вулиці Санта-Феліз палали. Палаючий смолоскип летів у небо, спалахнувши над дахом одного з будинків. Виття і тупіт копит змішалися в єдиному какофонічному звуку. З тіней виникали силуети вершників, які швидко й спритно маневрували між будинками. Джек одразу зрозумів, що це був наліт – індіанці атакували поселення.

Крики жінок розривали повітря, звук дерева, що тріскалося, і гучні команди, що лунали мовою, яку Джек не розумів, заповнили простір. Люди вибігали зі своїх будинків, хто зі зброєю, хто з дітьми на руках, але більшість були зненацька захоплені. Тіні промайнули вулицями — постаті з палаючими очима та розфарбованими обличчями, з списами та луками в руках.

Джек стиснув зуби і попрямував до центру міста, звідки долинали найгучніші крики. Він бачив, як один із індіанців підпалив комору на околиці, другий витягав злякану жінку з її будинку. Серце билося в грудях, але він залишався холоднокровним.

Засівши за одним із кутів будівель, Джек оцінює ситуацію. Нападників було більше, ніж він очікував. Вони не просто набігали заради пограбування — це був повноцінний удар по селищу, спроба знищити його та посіяти страх. Джек швидко перевірив револьвер і побіг до найближчого вершника, витягнувши руку зі зброєю.

Його очі примружилися, зосередившись на цілі. Часу на роздуми не було — з цієї хвилини кожен постріл і кожен крок могли стати вирішальними у боротьбі за виживання.

Джек рухався швидко і без зайвих вагань, його ноги топтали курну землю, а очі шукали ворогів серед хаосу. Він зробив кілька пострілів, наче вражаючи цілі — двох вершників, які намагалися підпалити чергову будову. Але потім його погляд зупинився на фігурі, яка, здавалося, виділялася з цієї вакханалії вогню і криків.

Крізь вогонь і дим Джек помітив одного з нападників – апача. Ця людина не була схожа на інших. Його м'язисте тіло блищало у світлі полум'я, а обличчя, розфарбоване у моторошні візерунки, вселяло страх у серця тих, хто зустрічався з ним поглядом. Очі його горіли люттю, як у звіра, загнаного в кут, готового розірвати будь-кого, хто стане на його шляху.

Цей апач стояв неподалік, вдивляючись у те, що відбувалося з крижаною рішучістю, ніби все навколо нього відбувалося за заздалегідь відомим планом. Його груди, оголені і покриті традиційними візерунками, були потужними, немов виточеними самою природою. Кожен його рух був плавним, як у хижака, готового до стрибка, а в руці він стискав спис, від якого виходила загроза.