Читати книгу - "Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими"

Може, я помиляюся, але сучасний письменник, беручи ручку, щоб мати справу з темою, яку він глибоко вивчав, повинен зважати на те, що пересічний читач, який ніколи не переймався цією темою, не намагатиметься чогось навчитися від автора, а радше засуджуватиме його, коли щось ітиме врозріз із усталеними в читацькій голові уявленнями.[5]

Словами, що звучать доречно і в нашу епоху, Ортега-і-Гассет описав дедалі потужнішу, але й дедалі неосвіченішу громадськість щодо багатьох питань, включно з матеріальним достатком, процвітанням і науковими досягненнями.

Американська прив’язаність до звички покладатися на самих себе, описана Токвілем, лишалась актуальною протягом майже століття, поки по ній не почали завдавати ударів як іззовні, так і зсередини. Технології, загальна шкільна освіта, процвітання спеціалізованої фаховості та становлення Сполучених Штатів як глобальної сили в середині ХХ століття — усе це підірвало ідею або, точніше, міф про те, що пересічний американець добре підготовлений до викликів буденного життя та до ведення справ великої країни.

Понад півстоліття тому політичний науковець Річард Гофстадтер написав, що «складність сучасного життя поступово відібрала в пересічного громадянина функції, які він може розумно та тямущо виконувати сам за себе».

В оригінальній американській популістській мрії всеосяжна компетентність пересічної людини була основною та незамінною. Уважалося, що така особа може без спеціальної підготовки опановувати професії та керувати урядом.

Зараз людина знає, що не здатна навіть сніданок приготувати без використання приладів, які для неї є більшою чи меншою мірою загадковими і доступ до яких їй дали фахівці. І коли така людина сідає снідати й проглядає ранкову газету, читаючи про різноманітні проблеми, то визнає: якщо бути із собою відвертою, то в неї немає достатньо знань, щоб судити про більшість цих проблем.[6]

Гофстадтер переконував, — і це було в 1963 році, — що непосильна складність викликала почуття безпорадності й гніву серед громадськості, яка відчувала, що дедалі більше залежить від розумніших за неї еліт. «Те, що колись було кумедним і добродушним кепкуванням над інтелектом і формальною підготовкою, зараз перетворилося на злісне відкидання інтелектуала та його фахових навичок, — застерігав науковець. — Колись над інтелектуалом ніжно насміхалися, бо він був нікому не потрібний; тепер його гнівно відштовхують, бо він не надто потрібний».

П’ятдесят років потому професор права Ілля Сомін гостро описав, як мало змінилося відтоді. Як і Гофстадтер до нього, Сомін у 2015 році зауважив, що розмір і складність уряду значно утруднили «для виборців з обмеженими знаннями спостереження та оцінювання великої частини його діяльності. Це вилилося в державний устрій, у якому люди часто не можуть відповідально та ефективно скористатися власною незалежністю». Більше турбує те, що американці за минулі десятиліття не надто намагалися подолати цю прірву між рівнем власних знань і рівнем інформованості, необхідної для участі в розвиненій демократії. «Низький рівень політичних знань американського електорату, — влучно зауважує Сомін, — усе ще є одним із найточніших результатів суспільних наук».[7]

Отже, це не щось нове. То чи це взагалі проблема?

Люди, що спеціалізуються на певних темах, схильні думати, що ці питання мають бути цікаві іншим так само, як і їм. Але серйозно, кому треба все це знати? Більшості експертів з міжнародних відносин буде непросто скласти іспит на мапі поза межами регіону, на якому вони спеціалізуються, то що з того, що пересічна людина поняття не має, де розташовано Казахстан? Зрештою, коли в 1994 році спалахнув геноцид у Руанді, майбутній держсекретар Воррен Крістофер не зміг показати, де розташована ця країна. То чому ми маємо перейматися такими дрібницями?

Ніхто не може опанувати таких великих обсягів інформації. Ми стараємося, коли хочемо щось з’ясувати, звіряємося з найкращими з доступних джерел. Пам’ятаю, як я попросив свого вчителя хімії (я був певен, що ця людина знає все) назвати атомний номер одного елемента з голови. З одного боку, я хотів кинути йому виклик, але більше йшлося про те, що мені було лінь глянути самому. Учитель повів бровою й сказав, що не знає. Потім указав мені на періодичну таблицю, що висіла за ним на стіні, і додав: «Саме тому науковці використовують таблиці, Томе».

Без сумніву, деякі зі скарг фахівців щодо простих людей несправедливі. Навіть найуважніші батьки, прекрасно поінформовані покупці й виборці з найсильнішою громадською свідомістю не можуть упоратися з потоком новин про все на світі: від дитячих речей до безпеки продуктів харчування та торговельної політики. Якби звичайні громадяни могли увібрати в себе всю цю інформацію, їм не потрібні були б фахівці.

Проте смерть фаховості — не просто питання низького рівня поінформованості простих людей. Проблема не в байдужості до усталених знань, а в появі активної до них ворожості. Це дещо нове для американської культури, що демонструє агресивну заміну фахових поглядів чи усталених знань наполяганням на тому, що кожна думка з будь-якого питання нічим не гірша від будь-якої іншої. Це значна зміна в суспільному дискурсі.

Ця зміна не тільки безпрецедентна, але й небезпечна. Недовіра до фахівців і загальні антиінтелектуальні настрої супроводжуються проблемами, які мали б розв’язуватися, а натомість поглиб­люються. Коли професор Сомін та інші науковці зауважують, що невігластво суспільства за останні півстоліття не змінилося, це привід принаймні для хвилювання, якщо не для паніки. Тримати невігластво на такому рівні недостатньо. Зрештою, його ніхто й не тримає: смерть фаховості загрожує перекреслити досягнення років набуття знань серед людей, які зараз думають, що знають більше, ніж є насправді. Це загроза матеріальному та суспільному добробуту громадян в умовах демократії.

Легко не звертати уваги на недовіру до усталених знань, приписуючи її стереотипу про неосвічених селюків, які відкидають ідеї, що придумали таємничі яйцеголові, сидячи у своїх великих містах. Але знову ж таки реальність значно більше непокоїть: кампанії проти усталених знань очолюють люди, що мали б бути свідомішими.

Наприклад, у випадку зі щепленнями низький рівень вакцинації не є проблемою неосвічених матерів із невеличких міст. Такі матері якраз роблять дітям щеплення, бо цього вимагають державні школи. Виявляється, що більш схильні опиратися вакцинації освічені жителі околиць Сан-Франциско в окрузі Марін у Каліфорнії. І хоча ці батьки не лікарі, рівень їхньої освіти якраз дозволяє їм думати, що вони достатньо обізнані, щоб піддавати сумніву медичну науку. Так, за нелогічною іронією, освічені батьки, піддаючи ризику власних і чужих дітей, ухвалюють гірші рішення, ніж ті, які вчилися значно менше.

Невігластво нині стало модним: деякі американці хизуються відкиданням фахових порад як ознакою культурної витонченості. Візьмімо, наприклад, рух за сире молоко — пунктик