Читати книгу - "Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Раніше такі люди здавалися милими, бо вони були дивними винятками в країні, де більшість поважала фахівців і покладалася на їхню думку. Але за останні кілька десятиліть дещо змінилося. У громадському просторі стає дедалі більше неосвічених людей, серед яких багато самоучок, що взагалі відкидають формальну освіту й заперечують важливість досвіду. «Якщо для того, щоб стати президентом, потрібний досвід, — твітнув художник та автор коміксів Скотт Адамс під час виборів 2016 року, — то назвіть будь-яку політичну тему, котру я не зможу опанувати за годину під керівництвом провідних фахівців». Можна подумати, що розмова з фахівцем — це копіювання даних з одного комп’ютера на інший. Набирає обертів щось на зразок інтелектуального закону Ґрешема: якщо раніше йшлося про те, що «погані гроші витісняють хороші», то зараз ми живемо в часи, коли дезінформація витісняє знання.
Це дуже погано. Сучасне суспільство не може функціонувати без соціального розподілу праці й покладання на фахівців, професіоналів та інтелектуалів. (Поки що я використовуватиму ці три поняття поперемінно). Ніхто не є фахівцем з усіх питань. Неважливо, які в нас прагнення, але ми беззаперечно обмежені реальним часом і власними здібностями. Ми досягаємо успіху, бо зосереджуємося на чомусь одному й розвиваємо як формальні, так і неформальні механізми та практики, що дозволяють нам довіряти одне одному в межах наших спеціалізацій.
На початку 1970-х фантаст Роберт Гайнлайн видав фразу, яка відтоді нерідко цитується: «Спеціалізація — це для комах». Здібні люди, писав він, повинні вміти все: від зміни підгузка до командування військовим кораблем. Це шляхетний вислів, що підкреслює здатність людини пристосовуватися та її витривалість, але він неправильний. Були часи, коли кожен власник земельної ділянки валив дерева та будував свій дім, утім, це виявилося не тільки неефективно, але й призводило до того, що будинки були примітивні.
Ось причина, чому так уже ніхто не робить. Зводячи хмарочоси, ми розуміємо, що металург, який знає, із чого складається балка, архітектор, котрий проектує будинок, і скляр, що встановлює вікна, — це не одна й та сама людина. Саме тому ми можемо насолоджуватися виглядом міста із сотого поверху: кожен фахівець, хоч і має деякі суміжні знання, поважає професійні здібності інших і зосереджується на тому, що знає найкраще. Така довіра та співпраця привела до фінального продукту, кращого за все, що спеціалісти могли б виробити поодинці.
Факт лишається фактом: ми не можемо працювати без визнання обмежень наших знань і без довіри до фаховості інших. Іноді ми опираємося цьому висновку, бо він підриває наше відчуття незалежності й самостійності. Хочеться вірити, що ми здатні ухвалювати будь-які рішення, тож нас дратують ті, хто виправляє або вказує нам на помилки, чи вчить незрозумілим речам. Ця природна реакція людини небезпечна, коли вона стає спільною рисою цілих суспільств.
Це щось нове?
Чи дійсно знанням зараз загрожує більша небезпека і чи справді настільки важче вести дискусії сьогодні, ніж п’ятдесят чи сто років тому? Інтелектуали завжди скаржаться на тупість своїх співгромадян, а обивателі постійно не довіряють надокучливим розумникам і фахівцям. Чи ця проблема нова і наскільки серйозно варто її сприймати?
Певною мірою цей конфлікт не більше ніж передбачуваний шум, підсилений інтернетом і соцмережами. Інтернет збирає банальності й напівсирі ідеї, а потім поливає цією інформацією та слабкою аргументацію весь електронний світ. (Уявіть, як звучали б 1920-ті, якби хто завгодно мав власну радіостанцію). Можливо, справа не в тому, що люди стали тупішими або менше хочуть слухати фахівців, ніж сто років тому. Може, просто зараз ми їх усіх здатні почути.
Крім того, деяке тертя між тими, хто розуміється на певних питаннях, і тими, хто знається на чомусь іншому, неминуче. Мабуть, були суперечки між першими збирачами та мисливцями про те, чим вечеряти. Згодом, коли різні сфери людських досягнень ставали зоною фаховості професіоналів, суперечки загострювалися. Коли фахівці та решта суспільства дедалі більше віддалялися одне від одного, збільшувалась і соціальна прірва та недовіра між ними. Усі суспільства незалежно від того, наскільки вони розвинуті, напівсвідомо чинять опір освіченим елітам, маючи постійну культурну прив’язаність до народної мудрості, забобонів та інших ірраціональних, але нормальних людських реакцій на складність і заплутаність сучасного життя.
Демократіям із їхнім шумним громадським простором завжди було особливо притаманно кидати виклик усталеним знанням. Власне, демократіям це властиво найбільше, бо це одна з характеристик, що взагалі створює їх. Навіть у Стародавньому світі демократії були відомі своїм зачаруванням змінами та прогресом. Фукідід, наприклад, описував демократичних афінян п’ятого століття до нашої ери як невтомних людей, «одержимих інноваціями», і через століття святий Павло з’ясував, що афіняни «проводили час, нічим не займаючись, окрім розмов та вислуховування нових ідей». Саме таке невтомне піддавання сумніву традиційних уявлень викликає повагу та захищається в демократичних культурах.
Сполучені Штати Америки з властивою їм зосередженістю на свободах особистості, утім, зберігають опір інтелектуальним авторитетам навіть більше, ніж інші демократії. Звісно, жодна дискусія про те, як мислять американці, буде неповною без обов’язкового кивка в бік Алексіса де Токвіля,[4] французького суспільствознавця, котрий у 1835 році зауважив, що мешканці нових Сполучених Штатів не надто захоплювалися фахівцями та мудрецями. «У більшості роздумів, — писав він, — кожен американець покладається лише на особисті зусилля та власне розуміння». Ця недовіра до інтелектуальних авторитетів, припускає Токвіль, бере свій початок у самій природі американської демократії. «Коли громадяни в рівних умовах, вони добре одне одного бачать, — зауважував він, — весь час звертаються до власного розуму як до найочевиднішого та найближчого джерела правди. Так руйнується довіра не лише до тієї чи іншої людини, але й сама звичка довіряти будь-яким авторитетам».
Такі спостереження були не тільки в ранній Америці. Учителі, інші фахівці та професійні знавці скаржилися на брак поваги від їхніх суспільств відтоді, коли Сократа змусили випити цикуту. У 1930 році іспанський філософ Хоса Ортега-і-Гассет оголосив «повстання мас» та описав необґрунтовану інтелектуальну зарозумілість, що супроводжувала його.
Так, в інтелектуальному житті, яке за власною суттю вимагає кваліфікації та передбачає її наявність, можна помітити прогрес тріумфу псевдоінтелектуалів, некваліфікованих, тих, кого не можна навіть кваліфікувати, та дискваліфікованих за їхньою ментальною
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими», після закриття браузера.