Читати книгу - "Що ховається у сутінках. Антология"

Так. Усе так і є. Місяць світить і на багато інших будинків у цьому містечку. Убивця думає про них і про людей усередині. Уявляє, як увійде до якогось із них із пістолетом у руці. І хоч ніхто в усьому місті не кривдив його так, як ті двоє, що лежать мертві в темряві, інші його теж ображали, ще і як. І він думає про цих людей, про їхні будинки і про темряву, що спокусливо чекає всередині, здатна приховати будь-які дії, які йому заманеться вчинити.

Він прямує за думкою. Він прислухається до річки, тієї, якої немає. Раптом він відчуває страшенну втому. Місяць занадто сильно нагадує рану ночі, тому він дивиться на тіні, що темніють під мостом. У них він бачить те, чим вони є насправді, як думки в голові. Це лише тіні, немає ніякої ріки крові.

Але думки таки не дають йому спокою… як і звук. Він ніяк не зникає. А ще різкий, солонуватий запах — ніч просякнута ним.

Тонка плівка поту зволожує пальці вбивці й відбивається на пістолеті. Раптом кінець здається дуже близьким, і він замислюється: «Як це буде, коли відчуєш смак власного поту, натискаючи на спусковий гачок пістолета?»

Спокуса велика. Можливо, аж завелика. Тому він звільняється від неї — кидає пістолет у затінку. І відразу серце починає калатати. Він уже не відчуває втоми. Крім того, його раптом охоплює відчуття звільнення. Звук унизу — не зовсім удар і не зовсім сплеск, але він знаменує закінчення. Принаймні, так здається вбивці. Він закурює. Але не викурює й половини сигарети в тьмяному світлі нігтя-місяця. Він кидає і її в затінку внизу, спостерігає, як червоний вогник тютюну летить у темряву, і слухає, як він шипить, приєднавшись до пістолета в прохолодній воді струмка.

Він поспішає геть від тіней і річки, якої немає. Коли сигарета згасає, убивця вже сидить у машині. Він заводить двигун і рушає. Чомусь це здається кумедним. Він сидить за кермом. Нога на педалі газу. Перед ним простягається дорога, а позаду — милі. Місто, у якому відбуваються кепські речі, віддаляється, як і кров на підлозі в будинку з вимкненими рубильниками, як і запах цієї крові.

Убивця в машині їде швидко.

Але думає він лише про човен.

І про річку, яка називається Харон.

Тому він розганяється ще швидше.

Уявляючи пустелі, які чекають його на заході.

Пістолет убивці летить крізь тіні, повільно, ніби занурюючись у глибини кривавого моря. Він приземляється на стару рукавичку, розкрита долоня — наче порожня колиска, сухі пальці скрючені, ніби готуються вхопити.

Тонкий промінь місячного світла розтинає переплетені гілки дуба та знаходить пістолет і рукавичку. Руків’я пістолета ще вологе від поту вбивці, і воно зволожує суху шкіру. Зовсім трохи, але все-таки… піт убивці потрапляє на неї й змішується з матеріями, не баченими і не чуваними на опівнічному вітрі. Чари теж летять на цьому вітрі, вони линуть уздовж сухого русла річки невидимо, однак матеріально… і йдуть вони з іншого джерела, яке незабаром розкриється.

Так. Вогнища не палахкотять, не киплять чаклунські котли, але чари є. Це диво, народжене кров’ю. Пальці рукавички, урухомлювані його силою, викривляються й стискаються. Сирий червоний запах висить у повітрі, і рукавичка жадібно чіпляється за нього.

На кілька сотень ярдів вище вздовж сухого русла річки кричить молода жінка. Її рот наповнюється кров’ю, і дрібні червоні бризки вилітають у повітря, коли зі щелепою стикається кулак. Злива ударів звалюється на неї тінями, і тіні важкі від слів. Жінка чує і відчуває їх, і відчуває їхню вагу. Слова й удари сиплються рівними, спокійними порціями, ніби добре відпрацьованими, спрямованими на досягнення певної мети. Невдовзі крики жінки майже перетворюються на умовний рефлекс, бо (багато в чому) так із нею траплялося завжди.

Чоловіки — поліцейські. Жінка — відьма. Чоловіки, звісно, цього не знають. Вони знають лише те, що вона подорожує попутками й опинилася не на тому боці міського кордону після настання темряви. Та ще й жінка не така вже досвідчена відьма. Її чаклунство завжди народжувалося з необхідності й мало досить обережний характер найгіршого штибу. Провадиться воно з використанням кількох нехитрих пристроїв, які вона носить у рюкзаку, і родинного дару, успадкованого від бабусі. Цього тижня її чари були найпростішими: 1) офіціантка забуде принести рахунок, 2) я єдина, хто знає про кімнату 23 в мотелі «Трейдвіндс», і 3) ці поліцейські не побачать мене дорогою… мене взагалі тут немає.

Ясна річ, Чаклунство Номер Три не спрацювало. Шкода! І ось відьма тут, на краю сухого русла річки, за кілька кроків від мосту, яким вона вже ніколи не перейде, і від можливого порятунку, якого їй уже не побачити. Копи майже закінчили з нею. Рюкзачок під її хребтом, і від нього вже не буде користі, як і від дрібного чаклунства, яке в ньому міститься. Але кров ллється — її кров, — а це вже зовсім інша справа… Це диво, про яке вона досі не знала, це чари, до яких вона досі не наважувалася вдаватися через страх перед якоюсь безмірною ганьбою, від котрої застерігала її бабуся.

Звичайно, відьма ніколи не розуміла бабусиних застережень. По-справжньому — ніколи. Якби розуміла… Зараз усе могло бути інакше. За все треба платити, особливо за силу. Але, можливо, розуміння цієї істини стане початком чогось нового для відьми. Бо незабаром усе зміниться, як змінилося для вбивці, який зараз витискає педаль газу і мчить крізь кордон округу за двадцять миль звідси. Дорога перед ним чорна, і вікно в машині опущене назустріч темряві, і (для нього) ніч, як і раніше, несе музику річки, глибокої річки, яка залишилася позаду… і (можливо) ще глибшої річки, яка чекає попереду.

Убивця стискає кермо й уявляє собі румпель. То непритомніючи, то приходячи до тями, відьма теж чує річку. Потім уже й інші звуки розтинають ніч. Вони починаються під мостом, і перший — народжений металом. Старий магазинний візок починає згортатися, перетворюючись на скелетоподібне щось, червона ручка, за яку трималося стільки рук, витягується, немов назустріч іще одній руці, поки не досягає рукавички, що стискає пістолет убивці. Червона пластикова оболонка ручки розщеплюється, плавиться, і п’ять червоних пальців наповнюють рукавичку. Шматки старого електричного дроту венами вплітаються в червоні ребра візка. Незабаром істота набуває форми — і на повен зріст випростовується річ, яка ніколи досі не стояла. І