Читати книгу - "Що ховається у сутінках. Антология"

Тепер, наприкінці літа, у «крайслері» живуть москіти і стоноги. Звичайно, човгун у рукавичці не переймається цими істотами. Він засовує пістолет убивці між двох металевих ребер, потім рукою в рукавичці відчиняє багажник. Усередині майже нічого немає, лише під зіпрілою запаскою лежить старий домкрат, але й він згодиться.

Човгун низько нахиляється, дротове плече без руки випускає павутину червоних металевих жил, вони охоплюють укриту зазубринами арматуру домкрата, підтягують його і вставляють у гніздо, що вже чекає. Тепер човгун має ще одну руку, друга важча за першу. Істота похитує нею. Випробовує. І, хоч немає вух, істота чує шепіт металу в темряві, так само мовчазній, як місячне світло. Ще кілька помахів — і метал стає пружним, ніби знайшовши власне життя.

Знову крик за кілька сотень ярдів угору вздовж сухого русла річки.

Підготована істота повільно рухається туди, звідки чути галас.

У неї немає голови.

Поки що.

Але задля нагальної справи голова не потрібна.

До того ж у подібних до цього місцях голову знайти неважко.

Зрештою, шлях щільно вимощений сміттям.

— Схоже, з цією веселощі закінчилися, — говорить офіцер Гордон.

— Нєа. Не думаю, — каже офіцер Паркс. — Узагалі-то, я гадаю, ця маленька погань готова до другого заходу. Чи не так, золотко?

На це запитання відповіді немає. Паркс сміється, витираючи розбитий кулак об сорочку-однострій. Дідько, завтра кімната для прання в його будинку, певно, матиме вигляд бійні. А заднє сидіння патрульної машини? Де вони почали обробляти цю маленьку погань? Ох, чоловіче. Він радий, що вночі так багато тіней, які накривають цей роршахівський гармидер, який там напевне залишився.

Але такою є розплата за силу. Якщо хочеш влади, будь здатний влаштувати гармидер. Це факт. Шлях до господаря становища не встелений трояндами. Паркс дізнався про це давно й досі завзято вірить у це. Зараз ця думка навіть якось заспокоює. Паркс аж мало не розсміявся, але…

За його плечем лунає інший сміх. Він схожий на металевий скрегіт пилки, анітрохи не приємний. Паркс розвертається, вихоплюючи в темряві пістолет, не розуміючи, що навіть якби його рука рухалася зі швидкістю блискавки, то й тоді цей рух виявився б надто повільним.

Бо щось уже стоїть за його спиною. Щось… і воно сміється нелюдським сміхом. Крізь крони дерев пробивається лише один промінчик місячного світла, але Паркс бачить, що істота вже майже насіла на нього. Господи… Її рухи стрімкі, вона схожа на скелет, і металевий сміх оточує її луною, наче опинився всередині моторошної жерстяної банки, і… Господи Ісусе! У істоти замість голови відро, іржаве відро, помережане дірами, і…

Відьма бачить усе це, але не вірить своїм очам. Мабуть, вона спить. Істота зроблена з металу, і вона червона… як кров. Одна з рук — автомобільний домкрат — робить смертоносний порух. Прямий удар перетворює очне яблуко першого поліцейського на кашу і проходить прямісінько крізь нього, пробиваючи розташовану за оком кістку і прокладаючи шлях через мозок.

Поліцейський падає, човгун рушає далі. Його вдягнені в рукавичку металеві пальці піднімають пістолет і стріляють. Один, два, три швидкі (і влучні) постріли. Кров б’є з рота другого поліцейського, коли він завалюється на землю. Човгун тим часом рухається вперед, бо робота ще не закінчена. Рукавичка зникла з руки істоти. П’ять гострих металевих пальців блищать у місячному світлі. Відьма на мить знову непритомніє. Потім спалах, схожий на потужний електричний розряд, заповнює її череп, і розум оживає. У розпухлих очах туман… Але відьма бачить, що істота наближається до неї. Пружна хода. Брязкіт. Місячне світло проходить крізь тіло істоти, мов крізь решето. Скульптура, яка втекла з божевільного музею. Порушила ще й плин часу, бо кілька секунд просто зникло.

Потім це відбувається знову. Ось човгун несе відьму… Ось дерева й річище залишилися позаду… Ось вони разом підіймаються карколомною, як американські гірки, стежкою, яка йде вгору крізь темряву. Так. Годинники перескочили чималий відрізок. Відьма блимає очима, намагається щось промовити розбитими губами, але слова застрягають у горлі. Істота рухається вперед, ніби поспішаючи. На ній жетони обох поліцейських, причеплені на решітку грудей. І в істоти є голова. Відьма бачить це. Іржаве відро, помережане дірами, і… кров. Кров витікає через край відра, сочиться крізь віспини дірок. Ще відьма чує, як усередині відра волого чвакають м’які предмети — урожай, зібраний істотою з мертвих поліцейських біля вигину річки.

Напевно, там мозок… можливо, і серце. Свідомість відьми знову гасне. Дротяний блукач нахиляє голову-відро, кров проливається на обличчя і будить її.

«Кап, кап, кап, — думає вона. — Так це починається. Потім гребля валиться, як завжди відбувається з греблями. А потім річка…»

Відьма кричить востаннє. Вона вже не в руках істоти. Боїться, бо не знає, де опинилася. Бо час крутиться, як тарілочка на палиці. Час починає летіти, як та тарілочка, що падає на підлогу. Тепер відьма лежить на столику для пікніка, під небом, всіяним зірками, поруч із вузькою звивистою дорогою. Удалині — будинки, міські вулиці. Над нею стоїть відроголова істота. Схиляється до неї… майже дбайливо. Кап, кап, кап.

Тече кров. Відьма дивиться вгору, по обличчю стікають криваві струмочки. Істота нерухома. Жетони поліцейських виблискують у місячному сяйві. Істоту не так легко описати. Не зовсім скелет. Не зовсім опудало. Не зовсім герой і не зовсім чудовисько.

«Блукальна тінь», — думає вона.

Блукальна тінь.

А потім, абсолютно несподівано, відьма починає пливти.

Повз місця, де живуть тіні.

В обійми справжньої темряви, що чекають на неї.

Відроголовий стоїть над відьмою. Руки з автомобільного домкрата вже немає. Його замінила гвинтівка. Візок з тазу істоти так само отримав нове призначення. Колись у цьому візку батьки возили дітей по крамниці. Наразі в ньому лежать декілька пістолетів 38-го калібру. На жодному з них немає необхідного запобіжного паска.

Звісно, жодна з цих речей не допомогла б відьмі, яка впала в кому. Відроголовий не розуміє цього. Розуміння не є частиною основних умінь істоти. Вона намагається підняти відьму, але марно. Тому вона бере її за руку, стягує з лави і впирає в патрульну машину. Ці дії видаються правильними, інших Відроголовий не розглядає. Холодний розрахунок не є метою істоти, народженої з проклятого пістолета вбивці і сну відьми. Вона не є людиною, але, як будь-який чоловік і будь-яка