Читати книгу - "Що ховається у сутінках. Антология"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Так, кров — це спадок істоти, і кров — її майбутнє. Це все, що знає Відроголовий. Позаду — два трупи, але попереду багато будинків. Густі серпанки темряви. Рубильники на зовнішніх розподільних ящиках чекають, коли їх вимкнуть. Усе місто наповнене ними. Тими, хто кривдив убивцю, тими, хто здатний образити відьму. Усе місто… просто чекає на Відроголового.
Істота відчиняє задні дверцята патрульної машини. Кров відьми на сидінні вже висохла. Відроголовий волочить її по оббивці. Відьма ледь помітно дихає. Ознака життя. Це важливо, так само важливо, як смерті інших.
Відроголовий зачиняє дверцята й займає місце водія.
Металеві пальці повертають ключ запалювання. Спалахують, розтинаючи ніч, фари.
Просто вперед. Попереду — похмуре пекло.
Відроголовий їде в його бік.
Двигун поліцейської машини прекрасно налаштований, він мурчить, як задоволений леопард. На задньому сидінні відьма впадає в кому, усе глибше і глибше.
Пробиваючи світлом фар ніч, патрульна машина наближається до міста, у якому відбуваються кепські речі. Відьма чує позаду річку, яка віддалено шумить. І шумить по-справжньому, не в уяві. Звук підхоплює її, як і річка. Раптово вона починає плисти, ніби її змило стрімким потоком. Цей потік червоний, і він — частина її, так само як усе цієї ночі є частиною її, окрім убивці і його пістолета. Потік несе її швидко та безпечно, так само як ніс Відроголовий, бо річка — сестра цієї істоти. Вона протікає під мостом, на якому колись стояв убивця, вона наповнює ніч великим океаном Нептуна, і всі арабські пахощі не зможуть підсолодити його різкого солоного запаху.
Річка тут, і вона скрізь. Цієї миті вона тече так само впевнено, як кров у венах відьми. Червона і густа, вона зрошує колеса машини вбивці, який їде, минаючи кордон штату, на захід, вона піднімається з водостічних канав на вулицях покинутого ним міста, і зовсім скоро вона розіллється по підлозі темного будинку з вимкненими рубильниками, де чекають два мертві тіла.
Так. Річка прибуває… і швидко.
Тут і скрізь.
Кров, зрештою, отримає кров.
Джек Кетчам
Мерці Заходу
— Стріляй їм у голову, заради Бога, — сказав Сем Піттс.
— Іноді я люблю трохи з ними пограти, — відповів Чанк Колберт.
— Тільки набої марнуєш.
— Набоїв нам вистачає. Це жінок нам бракує.
Чанк повсякчас говорив про жінок, і Сем був змушений визнати, що він має рацію, хоч як його дратувало постійне нагадування про це вранці, удень і увечері. Крім апачів, найближчими жінками були вдова Геллер за милю звідси вгору по Ґілі та дружина і донька Самотнього Чарлі Максвіна на півдорозі до форту Томаса. Етта була дивовижна, та й донька Чарлі розквітала, але вдова Геллер своїм виглядом могла б у преріях заганяти гримучих змій до нори.
«Як їм там ведеться?» — подумав він.
Сем, Чанк і Док Клівленд сиділи під боязкою тінню солом’яного навісу. У сяйві сонця й розпеченої лямпачної хатини вони спостерігали, як один із апачів Білих Гір, чиє праве переднє передпліччя армійський кольт Чанка 44-го калібру тільки-но відправив валятися в бруд, шкутильгає до них через прямокутний двір і ворушить губами так, ніби відчуває, що час вечеряти. І це, припускав Піт, він справді відчував.
Чанк вистрілив іще раз, і на стегнах Апача з’явилася така собі чимала діра.
— Прокляття! — вигукнув Док. — Ти хлопцеві весільні причандали відстрелив. Он вони, прямісінько за ним.
— Ти ж док, Доку, — сказав Чанк. — Ти мусиш знати. На такому пострілі я вже непогано набив руку.
— Досить дурня клеїти, Чанку, — вставив Сем. — Або я його зніму спенсером.
Із такої близької відстані спенсер улаштував би бісовий вибух.
— Ну-у-у гаразд, Семе, як скажеш.
Він підняв пляшку віскі «Род 40», зробив довгий ковток, потім, мружачись від сонця, прицілився та вистрілив. Апач упав, як мішок із вівсом, верхівка його голови відлетіла на три фути[3] назад. Сем мимоволі захопився тим, як спритно Чанк управляється з кольтом і віскі. «Род 40» — це не більше ніж спирт, підфарбований кавою або паленим цукром, а сорок родів — це відстань, яку може подолати людина, перш ніж параліч зробить подальше просування на якийсь час малоймовірним. Але Чанк смоктав його протягом ранку, поки вони сиділи там, розстрілюючи воїнів Білих Гір і випадкових скво.
— Щось вони сьогодні якісь повільні, так, Семе?
— Набагато повільніші, ніж учора на цю годину. І по троє-четверо за раз не йдуть. Як гадаєш, чому?
— Чорт йо’зна. Вирушили в інші місця?
— Можливо.
Незважаючи на це, у дворі лежало півтори дюжини тіл. Коли настане благословенна вечірня прохолода, вони завантажать їх у фургон і відвезуть подалі від ферми, щоб вони не гнили та не смерділи тут. Але це буде ще не скоро.
Нині було спекотно, як уночі в борделі.
За звичайних обставин цю роботу він залишив би розвідникам койотеро-апачів. Під керівництвом Сема їх було п’ятдесят два. Але три ночі тому під завісою темряви розвідники накивали п’ятами. Того ж дня до їхніх дверей почали приходити мертві апачі Білих Гір, ласі до людської плоті, — хоч плоті койотеро, хоч блідолицих.
Ці гастрономічні вподобання з’ясувалися не слушної пори.
Мата Лобо був його найкращим розвідником, але пішов привітатися з Вороном Що Хилиться, який того ранку вийшов з резервації, і за свої старання отримав перекушену навпіл шию. Потім Вілл Фрай, його перекладач і давній друг, пострибав до вігвамів, розташованих на три милі нижче вздовж річки, аби дізнатися, що за чортівня коїться з двома чи близько того сотнями їхніх мешканців. Дорогою він побачив голу дівчину серед заростей тополь і опунцій, зістрибнув з поні, заскочив назад, коли дівчина відкусила шматок руки, у якій він тримав пістолет, між великим і вказівним пальцем, і поскакав назад у табір на березі Ґіли.
Вони викликали по телеграфу Дока, але доки приїхав його диліжанс, їм довелося прострелити голову Віллу. Як і Ворону Що Хилиться, і Мата Лобо. Док сказав, що одного разу вже бачив таке з солдатом, якому прокусили плече прямо біля стіни форту Томаса, і знав, що поспішати сюди марно. Але вони з Віллом теж давно дружили, тому він, хочеш не хочеш, мусив приїхати. Сем визнавав простий і незаперечний факт: якщо ці тварюки кусають тебе за будь-яке місце на тілі, ти,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Що ховається у сутінках. Антология», після закриття браузера.