Читати книгу - "Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр."

національні меншини. Існувало побоювання, особливо, коли йшлося про радикальні українські угруповання, що ті захочуть скористатися воєнним сум’яттям та вдадуться до саботажу й диверсій. Щоб уникнути ворожих виступів, у ніч з 1 на 2 вересня 1939 року, в рамках так званого блокування антидержавних елементів, польська влада заарештувала кілька тисяч українських активістів. Проте вже через кілька днів, через скрутне становище на фронті, їх почали відпускати на волю. Подібно вчинили з особами, засудженими раніше з політичних мотивів, і саме таким чином звільнився Степан Бандера.

Слід визнати, що польські побоювання не були цілком безпідставними. Німці, готуючи плани нападу на Польщу в 1939 році, міркували також про можливість підняти з допомогою ОУН повстання в Східній Галичині та скористатися ним як приводом для початку війни. З цієї причини Абвер відновив призупинені було в 1934 році (після укладення польсько-німецького пакту про ненапад) контакти з українськими націоналістами. Приготувань ОУН не зупинила навіть смерть лідера організації Євгена Коновальця, котрий загинув у 1938 році в Роттердамі внаслідок замаху, організованого радянськими спецслужбами. Його місце хутко посів полковник Андрій Мельник, проте команда молодих радикалів вважала, що цю посаду повинен обійняти ув’язнений на той момент Бандера. Хоча конфлікт швидко згас у зв’язку з військовими приготуваннями, та він започаткував процес розколу на «старих» і «молодих».

Для проведення в Польщі підривної діяльності німці сформували спеціальний Український Легіон, який планували перекинути в Галичину через Словаччину або повітряним шляхом. Передбачалося, що сили того підрозділу будуть зміцнені партизанськими групами ОУН і українського походження дезертирами з Польської Армії. Легіон налічував близько шестисот вояків, згрупованих у два курені (батальйони). Командував ними полковник Роман Сушко. Абвер оцінював, що у вересні 1939 року має на терені Східної Галичини близько чотирьох тисяч озброєних українських бойовиків, готових до збройного виступу. Їхнє завдання полягало в тому, щоб після початку війни «очистити» Станіславське воєводство від польських армії та поліції й опанувати лінію Дністра, Заліщиків, Галича, Миколаєва та Самбора, перерізавши залізничний маршрут Самбір-Сянік-Новий Сонч.

Укладення союзу з СРСР змінило ставлення німців до українських самостійницьких прагнень. Якщо до 23 серпня вони мали намір використати українських націоналістів у значних масштабах, то пізніше, щоб не дратувати нового союзника, вирішили вдатися до цього лише у крайньому разі. Проте СРСР затягував свій вступ у війну, й у зв’язку з цим знову постало питання про українське повстання. 12 вересня 1939 року в Єловій у Сілезії відбулася нарада, на якій обговорювалася така можливість. Фельдмаршал Кайтель представив тоді три варіанти подальшого розвитку ситуації: розподіл теренів Польщі між III Райхом і СРСР, створення усіченої зусібіч невеликої польської державки, з якою було б укладено мирну угоду, врешті, передача Віленщини Литві та створення на теренах Східної Галичини й Волині західноукраїнської держави. Як пише Ришард Тожецький: «Абвер мав інспірувати винищення євреїв і поляків, вчинене руками оунівців і спровокованого населення. То була ідея Гітлера, що називалася «Flurbereinigung» (очищення території від небажаних елементів)»[21]. Подальший брак радянської реакції зумовив, що через кілька днів було дано умовну згоду на початок повстання. 15 вересня відбулася зустріч адмірала Вільгельма Канаріса з Андрієм Мельником, а відтак голова ОУН заходився комплектувати склад майбутнього уряду України, проте 17 вересня почався радянський наступ.

Між тим, 12 вересня 1939 року німецькі підрозділи підійшли до Львова. Хоча спроба опанувати місто з ходу не вдалася, місцеві боївки ОУН сприйняли появу Вермахту як заклик до антипольських виступів. У ніч із 12 на 13 вересня українські повстанці захопили Стрий. У наступні дні виступи трапилися у всіх повітах, населених етнічно змішаним населенням. Сутички були зафіксовані під Миколаєвом і Жидачевом, де повстанці захопили два мости через Дністер — автомобільний у Дем’янці та залізничний у Розвадові. В Миколаєві було захоплено поліцейський відділок, а члени ОУН і «патріотична молодь» перейняли владу в місті та роззброювали польських солдатів, які проходили ним. В околицях з’явилися українські партизанські загони, які атакували та роззброювали польських вояків. Тільки у Дрогобицькому повіті їх було п’ять.

Втім, Польська Армія та державна поліція у відповідь удалися до рішучих дій, доволі хутко опанувавши ситуацію. Більшість диверсій були придушені (додамо, з усією суворістю), хоча, не без опору. Підпоручник Кароль Вітольд Дашкевич згадував:

15 IX [...] я отримав наказ вирушити з 50-ма кращими вояками до села Надітичів, де 2 роти поліції зранку атакували село. [...] боронилося аж до вечора до год. 19.00. Коли я під’їжджав, село вже було захоплене із втратами поліції 7 убитих і 20 важко поранених. Село була спалене. Спіймані піп [греко-католицький священик. — Ґ. М.] і вчитель розстріляні. 16 IX [...] подальший наступ на Миколаїв, який був зайнятий без пострілу. Українці втекли в ліси, що тягнуться аж до Львова[22].

Найбільша хвиля диверсій, 17 вересня 1939 року, охопила вже всі Креси. Одразу ж після перетину польського кордону Червоною Армією активізувалася радянська диверсійна мережа. Інспіровані комуністами оперативні заходи, окрім короткострокових військових цілей, мали передусім демонструвати «палке прагнення» українських і білоруських, а також єврейських мешканців Кресів включити їх у кордони «батьківщини світового пролетаріату». В наказі № 005 Воєнної ради Білоруського фронту читаємо:

Товариші червоноармійці [...] В Західній Україні та Білорусії розгортається революційний рух. Почалися виступи й повстання білоруського та українського селянства в Польщі. Робітничий клас і селянство Польщі об’єднують свої сили, щоб скрутити в’язи своїм кривавим гнобителям[23].

Створювані комуністами групи намагалися перейняти владу в окремих місцевостях і урочисто привітати тріумфальними брамами наступаючі радянські війська. Це супроводжувалося нападами на поліцейські відділки, садиби землевласників і невеликі групи солдатів. Часто також атакували біженців із Центральної Польщі, котрих зазвичай грабували, хоча траплялися й убивства. Поміщиків мордували нещадно. Часто диверсанти почувалися настільки впевнено, що чинили блискавичні несподівані напади на відступаючі підрозділи Польської Армії та поліції. До комуністів хутко долучилися люди зі суспільного маргінесу, які, користуючись періодом «вольниці», вирішили легко розбагатіти.

Чимало випадків диверсій було зафіксовано в Поліському воєводстві — в білоруській та українській його частинах. Подібна ситуація виникла й на Волині. В обох тих воєводствах поруч із комуністами до антипольських операцій долучилися націоналісти. Як згадував діяч ОУН Семен Левицький «Кліщ»: «По вибуху війни у вересні 1939 р. ми почали роззброювати поляків на Поліссі, де тільки далося. М. ін. був плян, щоб разом у «тактичній» спілці з комуністами, захопити повітове місто Дорогичин [...]. Але по дальшій застанові, ми цей плян занехали, як нереальний»[24].

Відступаючі польські підрозділи неодноразово мусили вести запеклі бої