Читати книгу - "Елчі. Янгол?, Беатріс Марр"

Щодня одразу після школи я біг на текстильну фабрику і працював, бувало, до пізнього вечора. Я вивантажував величезні ящики із сировиною і завантажував назад пакунки з тканиною. Іноді руки німіли від таких навантажень, але я не скаржився. У мене була мета.

Прямо на шкільних перервах робив домашнє завдання, щоб не відставати, тому що хотів закінчити школу з хорошими результатами, щоб піти вчитися далі.

Хоч Малік, сидячи в моїй голові, шепотів мені, що я можу за допомогою крил безшумно пробиратися в сусідські будинки і брати все, що захочу, я відганяв ці думки і працював до знемоги.

Удома мама лише хитала головою, поглядаючи на мої синці під очима і пару сивого волосся, що проклюнулося (я став старим у свої–то 15 років). Після того випадку зі сном, я розповів про Аїше батькам і пояснив, для чого пішов на роботу. Вони зрозуміли, що я не відступлю, і теж вирішили дати мені шанс.

Чутки по місту поширювалися дуже швидко, тому вже наступного дня всі знали, що Омер і я тепер боремося за щастя бути поряд з Аїше. Хоча бився тільки я, Йилмаз–оглу лише з презирством і злісною усмішкою дивився на мене, ніби говорячи: «Ти, жебрак, не отримаєш її. Вона – моя!».

Я ж, не зважаючи на чутки та погляди, продовжував працювати, будучи вище всіх пліток.

Сонце на секунду визирнуло, та потім неквапливо загубилося у кудлатій білій хмарі.

________________________

Часу ходити в сад з деревами у мене практично не залишалося, але в містечку ходили чутки, що з'явився злодій. Ніхто не міг відповісти, коли і як він крав, що здалося мені трохи підозрілим.

«Може, Малік прийшов не один. І той другий вселився в слабше тіло ніж моє» – з побоюванням подумав я.

Потрібно було перевірити мої здогадки, заразом і потренувати крила. Патрулюючи в небі щовечора,  невдовзі побачив, хто виявився цим злодієм.

Ним виявивсчя мій однокласник, Мустафа. Він був спокійним, але водночас злим і жорстоким хлопчиком. Не думаю, що Мустафа потребував грошей, тому що його батьки, практично як і всі сусіди, мали свою невелику справу. Навіщо йому знадобилося красти? – Загадка для всіх, але не для мене.

Я замислився над тим, як вчинити у цій ситуації. Розповісти прилюдно хто злодій – не повірять, будуть шукати докази, знайдуть, його покарають, а мене проклинатиме вся його рідня, або повісять на мене крадіжку, ніби це я вкрав. Я вирішив поговорити з ним у школі.

Справа була в перерві між математикою та турецькою мовою.

– Мустафа, можна тебе на хвилиночку? – ще не звикнувши до рішучого Маліка всередині мене, сказав я.

– Я тебе слухаю. – З часткою зневаги відповів він, відходячи від своїх товаришів.

– Навіщо ти це робиш? Я все знаю… – продовжив я.

– Що “це”? – сказав він, трохи здригнувшись, але з тими ж злісними нотками в голосі.

– Я знаю, що це ти ходиш вечорами і крадеш у сусідів, але вирішив не розповідати людям, інакше ти сам чудово розумієш, що добра не буде. Поверни речі, засунь їх у найнесподіваніші місця, зроби так, щоб це вийшло безглуздою випадковістю, адже тобі не потрібні вони, я знаю, – з жалем і розумінням сказав я.

– Як ти дізнався?

– У мене живе з недавніх пір схожа темна сутність, як і в тобі, тільки я навчився з нею співіснувати. Спробуй і ти. Борись! – з гіркотою згадавши про чорне крило, промовив я і пішов з класу.

Через пару днів, коли я втік зі школи на роботу, господині сусідніх дворів голосили, що їхні чоловіки та діти засунули речі, навіть Аллах не розповів би куди, а вони вже почали підозрювати чесних людей у гріху. Почувши це, я вперше за багато місяців усміхнувся.

Бог дає випробування лише сильним духом, змушує їх пройти тернистий шлях, щоб у результаті пізнали велике щастя.

На моєму шляху поки були лише болота з бід, але я вірив і знав, що рано чи пізно досягну своїх радісних зірок разом з Аїше.