Читати книгу - "Відродження ластівки, Лойко Самум"

Дорогою додому Доля розповіла, що спільної згоди не дійшли. Кожен мав власну думку й не збирався поступатися комусь. Зимі було байдуже, він хотів якнайшвидше передати пост Весні, щоб панувала вона. Судячи з цьогорічної зими, Мара не хотіла, щоб наступала весна, бо вважала її слабкою. Род хотів догодити обом. Натовп теж не мовчав, або обрав чиюсь сторону, або розповідав кожен із них власне бачення. Доки сперечалися Доля викрала Весну та сховала її під обличчя звичайної дитини.

— То ви на якій стороні виходить? — запитала згодом Соломія. — Чи ви знаєте її долю?

— Не знаю, але вчинила правильно. Там зараз велика суперечка, а необдумані вчинки виправляти довго треба.

— Тепер весна не настане?

— Чому ж? Все квітнутиме й надалі, але в березні випаде сніг, у квітні почнеться жнива… Не буде порядку та й все.

Соломія й уявити не могла що таке можливе. Але справжньою несподіванкою стало те, що доглядати за Весною Доля довірила Соломії. Не на завжди. На той час, доки боги не дійдуть спільної згоди. Така новина здивувала, злякала дівчинку й не заспокоїло навіть те, що їй допомагатиме Роксана. Житимуть теж у відьми.

Доля привела до відьминого дому та навіть не повечерявши пішла. З Роксаною до пуття не говорили, ніби та й так все розуміла. Куди пішла Доля — Соломія й гадки не мала. Звичайно, що мала багато справ, а зараз тим більше.

Та найбільше у світі не хотіла, щоб її знову покинули.

— Невже знову? Ви вже покинули мене на всю зиму й ось знову, — Соломія стояла на порозі та стримувала сльози. Обличчя Долі сховала ніч. — Навіщо взагалі мене тоді рятували?

Доля довго думала, а потім підійшла та присіла навпроти дівчинки. Світло з хати освітлило занепокоєне обличчя.

— Пробач, та я маю йти. Обіцяю повернутися та відвести тебе на справжнє свято весни. А зараз ти потрібна їй.

Соломія знала про кого вона говорить. Та знала, чому все сталося саме так. Тому не чіплялася та не намагалася зупинити. Хоч було й боляче відпускати долю. Залишалося лише сподіватися, що це не остання їхня зустріч.

Майже всю ніч Соломія просиділа біля колиски. Боялася залишити Весну саму, бо хто знає, можливо, щось погане трапиться. Вечеряти не хотіла, але Роксана змусила, мовляв, сили потрібні. На ранок Весна з немовляти виросла в однорічну дитину. Тому Соломія дуже здивувалася, коли почула від неї перші слова, хоч і не до кінця розібрала, що то. Дівчинка була галасливою, прудкою та цікавилася всім. Соломія була щаслива, коли дитина заснула, а ось Роксана не радила так радіти.

Дівчинка теж хотіла піти відпочити, але вирішила допомогти Роксані. Вона як й інші готувалася до приходу весни. Прибирала будинок, ґанок та садок. Дорогою збирала лікувальні трави. Допоки Соломія з Весною жили в неї, то ходити до лісу не могла.

Всю ніч Весна проплакала, заснула лише під ранок. Соломія декілька разів наспівувала колискові, хоч і не вміла. В один момент доводилося придумувати свої. Згодом все ж заснула. Соломія боялася слова сказати, щоб бува, не розбудити, навіть дихала тихо. Сиділа непорушно за столом.

— Добре, що заснула, — сказала тихо Роксана.

Вона проходила повз із трав’яним букетом, який потім висушить на підвіконні.

— Я не розумію чому. Невже я її ображаю? — запитала дівчинка. — Здається, що боїться мене, тому й плаче…

— Не вигадуй. Якщо боїться, то боїться не лише тебе, а й мене, будинку цього та й всіх нас. Так само як і ти, та всі тут, — махнула рукою Роксана. — Знаєш, скількох я вже розселила по цих хатах. Скільки історій переслухала… Себе для початку згадай.

Соломія уважно вислухала її, та пригадати щось було складно. Давно вже вирішила, що буде пам’ятати лише хороше, а погане забувати як страшний сон. А сни майже всю зиму були жахливі, кожної ночі снилися вовки із гострими зубами, безкрая темінь, кров та білий сніг. Часто по холодному снігу прибігала до Роксани та не могла сказати через сльози нічого. Залишатися в холодній та порожній хатині було нестерпно. Та коли почала розмальовувати, нарешті прийняла все. Минуле життя залишилося у минулому, а майбутнє створюється зараз. Прийняла себе та свою долю. Потоваришувала майже з усім селом, особливо з мавками. Знайшла нову велику родину та вірних друзів, вони допомогли змиритися та продовжувати жити далі.

— Я, на жаль, не знаю як допомогти їй, — сумно промовила. — Доля дала мені неможливе завдання.

— Для початку дай її ім’я, бо дитині вже три роки, а навіть не знає своє ім’я.

— Як три? Невже? Коли?

Соломія швидко зірвалася з місця та побігла до колиски. Там вже сиділа трирічна дівчинка та кліпала заспаними очима. Соломія застигла, а Роксана голосно сміялася.

Весна росла швидко, цього не очікував ніхто, а Доля не попередила. Здавалося, що й справді минали роки, а не дні. Дівчинка весело бавилась на ґанку та розмовляла з сусідським кошеням. Сказати, що так не можна Соломія не збиралася, бо може й справді з ним говорить. Натомість гадала, яке дати їй ім’я. Не хотіла, щоб було банально, просто та гарно. Те ж не хотіла прив’язувати до весни, як пори року.

Думала, думала та раптом вирішила. Дивне, але чомусь хотіла саме це. Хотіла перевірити, якщо назве та повернеться, отже її, а якщо ні, то буде думати далі: