Читати книгу - "Андрій Лаговський"

— Чого ж ти досі не приходила? — спитав панич.

— Бо… корови… ніде… не знайшла… — плакала Текля, — боялася… що… битимуть…

— Битимуть? Отак! Чи не я тебе битиму! — сказала Лаговська. — Вигадай чорзна-що! Чим же ти тут винна, щоб було тебе за що бити? Якби ти була пасла корову та от тоді втеряла або впустила її в шкоду, ну, тоді, звісно, ти була б зосталася при всій вині. А то ж корова сама втекла з подвір’я!

— А я бо…я…ла…ся… — ридала Текля.

Лаговська невдоволена порушила плечима.

— Їй-богу, дурна дівка! — сердилася вона. — Боялася, що битимуть, коли вона не винна!.. Та ще й не їла нічогісінько цілий день!.. Зараз мені сідай обідати! Адже цілий день не їла…

Текля з двору пішла на сінешні двері, а Андрій жалісливо дивився слідком за нею, доки вона увійшла до хати.

«Мізерне створіння! — гадав собі він. — Оце так і справжня дикарка… А мама не зовсім така дика, як я був покладав… Вдома Теклю, десь певне, побили б гаразд навіть за те, що корова сама собою кудись подалася. Очевидячки, Текля товчеників поз’їдала чималенько, бо це вже в них така педагогічна система: бив тебе батько, била мати, била, може, й старша сестра, а вже що часто бив брат, так це напевне!.. І коли тобі вивидниться, Україно?.. Коли»

Зминув вечір, зминула ніч, прийшов ранок.

Лаговська таки вивідала од сина, що саме він наговорив суддіїсі. Перетривожившись, вона зараз після обід побігла до неї, синові нічого не кажучи. На одході вона загадала Теклі, щоб зараз підмила підлогу в паничевім покої.

Скоро дівчина почала прибирати, то Андрій, щоб не перебивати, пішов з книжкою в садочок.

За чверть години до нього пригналася Текля й гепнула навколішки.

— Що з тобою? — скрикнув Андрій, дивлячись на неї. А на Теклиному обличчі було написано невимовний, звірячий жах і мольбу, неначе хтось на неї замірився сокирою, щоб забити, та так, замірившись, і стояв. Андрій аж помертвів.

— Чого ти?? Що тобі?

А Текля, замість одповідати, стулила долоні ніби на молитву і, все не зводячи очей з панича та стоячи навколінках, затрусилася з жаху. Дивилася вона на панича достоту такими очима, якими дивиться собака, коли її хотять лупцювати за шкоду. Нарешті обличчя їй перекривилось.

— Ги-и-и! — заскиглила вона і раболіпно порвалася схопити та поцілувати Андрієву руку. Він висмикнув.

— Та кажи-бо, що з тобою!! — мов несамовитий згукнув він нарешті. Кров йому холонула.

— Я… розбила…

— Що розбила?

— Лампу!!

Се кажучи, Текля вп’ять кинула ще покірніший погляд на панича. А той нічого не міг уторопати.

— Л-а-м-п-у? Ну, то що? — питав він, не розуміючи, чого саме вона жахається. Серце йому лускотіло.

— Лампу розбила! — нетямущим, винуватим тоном сказала Текля вдруге, все стоячи на колінах.

Андрієві одразу одлягло од серця, але він угнівився й забув свою звичайну ввічливість.

— А бодай тобі чорт! — скрикнув він, тупнувши ногою. — Перелякала мене за чорзна-що!

— Ви не скажете пані?!

І знов покірний собачий погляд.

Андрієвого гніву могло бути тільки на хвилину; він миттю простиг. Натомість його серце пройняв жаль.

«І з неї теж людина?» — подумав собі він. Далі він прихильно забалакав, беручи Теклю за руку.

— Та встань-бо, дурна дівчино! Ну, чого ж ти, дурненька, злякалася?

— Я… думала… що… — тихесенько сказала Текля та й спинилася.

— Ну?

— Бо воно ж, десь певне, дуже дороге!

— Ні… А що?

— Боялася… що з грошей моїх одберуть…

— А ти за яку плату служиш?

— Двадцять карбованця за год.

— Що за дурна дівчина! — привітно засміявся парубок. — Невже ж таки з отакої мізерної плати мама захотіли б вивертати що-небудь за шкоду?

— А я… боялася… — вовкувато тягла Текля, розчепіривши губи так, як дурник.

«Та з неї ідіотка зроду, — подумав Андрій, пильно придивляючись до неї. — Ба ні: попросту на цвіту прибита. Дикарка».

Пішовши він у хату, побачив, що з його столу всі листи, папери та неоправлені книжки поскидувано на підлогу, мов яке сміття. Тільки самі-но ті книжки, котрі були в палітурках, Текля не поскидала на землю. Очевидячки, вона не розуміла, що воно таке: «книжка». Котра книжка була оправлена, так то ще була задля неї «вещ» — нехай собі невідома їй, дивна, кумедна панська «вещ» (чи мало ж є в панів дивного!), тільки ж таки «вещ», що її викидати не можна; а неоправлена книжка здавалась Теклі якимсь непотрібним мотлохом.

Андрій постояв-постояв, а потім у вікно ще раз подививсь на Теклю збоку. Він був сподівався завбачити в ній виразні ознаки кретинізму. Але Текля, що мовчки сиділа на призьбі й понуро дивилася в далечінь, гляділа доволі розумними очима.

«Кретини та ідіоти не такий погляд мають, — подумав Андрій. — Ні, не ідіотка з неї, а попросту дикарка. Я покладав був, що мама моя вже аж надто цікавий примірник дикунів — аж виходить, що Текля ще дикіша».

І відчув він невимовний жаль до бідолашної дівки. Піду, хіба, побалакаю з нею? Авжеж? Авжеж!»

Не встиг він багацько з нею розбалакатися, як прийшла з гостини стара Лаговська. Вона була дуже вдоволена.

— Я була в Клавдії Петрівни, — оголосила вона синові.

— І вона вас закликала до спальні та напувала кавою. Знаю, — насмішкувато сказав Андрій, тільки ж зараз і склопотавсь:

— Чи не набалакали ви їй про мене чого-небудь зайвого, занадто ласкавого? — непривітно схопився він.

— Я? Ну, я — так нічого зайвого їй не казала, — одмовила мати, — а от ти — так справді наплескав чор’знає чого. Я вже перепросювала-перепросювала…

— Хто ж вам дав право на те?! — закипів Андрій. — Це вона мусила б мене перепросювати, а не я її. Вона мені наговорила бог знає чого… Вона сміє вважати мене за нерівню!

— А отже, щоб ти знав, то й не вважає! — радісно осміхнулася Лаговська. — Вона хоче тебе навіть у гості запрохати… А все те зробив не хто, як я! — хвалилася вона тріумфуючи.

Андрій неймовірно здвигнув плечима.

— Мене в гості? Гм!.. Та й що ж саме такого зробили, кажете, ви?

— Я казала Клавдії Петрівні, що ти дуже жалкуєш і каєшся, що її покривдив. То вона…

— Хіба я жалкував?

— Ат! Треба ж було перепросити… Ну, то вона й каже: «Я й не сердюся на нього». А потім я сказала, що ти гарно граєш на скрипку. То вона: «Чи не захотів би він узавтра прийти до нас на вечір, грати до танців?»

А я кажу: «Він дуже радий буде…»

— Що?!! Що кажете?!!

Мати не зрозуміла синового тону. Вона навіть думала, що