Читати книгу - "Кров зірваних зірок, Ксана Біла"

Світ за межами Сиволісу був іншим. Ліс, де ще вчора Лея боролась зі страхом і зірками, тепер залишився десь позаду — з уламками її минулого. Попереду лежав шлях до міста, про яке їй розповідала бабуся, коли ще була жива. Міста, яке не мало карти, не підкорялося часу, не з’являлося в легендах — “Арел’таар”, Срібне місто на краю світу.

Тільки тепер вона знала: це не просто вигадка. Це місце — ключ до її сили.

Каель ішов поруч мовчки. Він уникав її погляду, а коли заговорив, голос був глухим:

— Ти певна, що це... справжнє місце?

— Ти сумніваєшся в зорях? — Лея посміхнулася, хоч усередині було тривожно.

— Я сумніваюсь у долі. Бо вона завжди когось зраджує.

Їхню розмову перервало світло, що з’явилося на обрії. Не сонце. Не магія. Це світило саме місто.

Арел’таар був збудований із матеріалу, який не міг належати цьому світові. Вежі не відкидали тіней. Дороги звивалися, змінюючи форму, коли до них наближався крок. Люди — якщо це були люди — носили одяг із тканини, що плинула, як вода. Вони дивились на Лею... і кланялись.

Каель нахилився до неї:

— Вони тебе чекали.

Її голос затремтів:

— Я нікого не просила.

Їх зустріла жінка в срібному серпанку. Волосся її було білим, як сіль, а голос — спокійним, як осінній вітер.

— Вітаємо, Зоряна Кров. Ти ступила туди, де минуле ще не стало майбутнім. Арел’таар пам’ятає. І Арел’таар кличе.

— Я не... — Лея зробила крок назад. — Я не готова.

— Готовність — це лише форма страху. Пророцтво оживає. А ти, Леє з Сиволісу, — його серце.

Каель зробив крок уперед:

— І що вам від неї потрібно?

— Ми? Нічого. Але світу — усе.

Жінка подивилась на нього. Її очі... ні, це не були очі — це була безодня.

— А ти, Каелю... Ти створений, щоб захищати чи зрадити? Сам вирішиш. Але пам’ятай: її рука — ключ. А твоя — замок.

І тоді місто заговорило.У кожній стіні, у кожній тінях, у кожному подиху — лунали слова на мові, якої Лея не знала, але розуміла:

— Печать розбита. Війна наближається. І любов — її початок.

Лея стояла серед Срібного міста, в якому не було часу. Але час ішов — у її серці, у його очах, у зірках, які знову почали падати.

І десь там, за небокраєм, хтось уже збирав армію темряви.