Читати книгу - "Кров зірваних зірок, Ксана Біла"

У Арел’таарі не було ночей. Місто світилось зсередини — м’яко, мов би саме повітря тут було створене з місячного сяйва. Лея відчувала, як її сила міцніє щодня. Вона навчалась розмовляти з вітром, бачити нитки можливого, торкатись чужих спогадів, не торкаючись тіл.

Та чим дужче вона відкривалася магії, тим глибше Каель ховався в себе.

Одного вечора вона знайшла його на найвищій вежі міста — ту, що оглядала Крайній обрій. Він стояв біля краю, мовби не боявся впасти.

— Знову не спиш? — обережно запитала вона.

— Я більше не розрізняю, де сон, а де дійсність.

— Я теж. Але поки я поряд — ми справжні. Хоч трохи.

Він усміхнувся. Без радості.

— Лея... Ти змінюєшся.

— Усі змінюються.

— Ти — не всі. Ти стаєш чимось більшим. А я... залишаюсь уламком.

— Ні, Каелю. Ти — мій якір. Ти — мій вибір.

— А що як ти не зможеш обрати? Що як тебе змусять?

Лея завмерла.

— Це тому, що ти чув пророцтво?

— Так. І воно розриває мене навпіл. Бо якщо мій вибір визначить долю — то що, як я оберу не те?

Вона підійшла ближче.

— Каелю, подивись на мене.

Він глянув. У його очах — не лише любов. Біль. Провина. І страх.

— Я тобі довіряю, — сказала вона. — Навіть якщо весь світ згорить — я б все одно обрала тебе.

Він знову усміхнувся. Тепліше. Та його очі... не раділи.

— А я… ні.Вона завмерла. Вітер раптово стих. Срібне місто завмерло разом із ним.

— Що?— Я не обрав би себе. Я ніколи б не повірив, що заслуговую на тебе.

Тієї ночі Лея не змогла заснути. Вона сиділа на даху храму часу й дивилася в небо. А зірки падали знову, одна за одною.

І вперше — вона не загадувала бажань. Бо її серце тріснуло. Ледь чутно. Але навіки.

А далеко в пісках за межами світу, у темряві, яка ще не мала імені, відкривались очі. Великі, старі, ненаситні.

— Вона почала сумніватись. Пора діяти.