Читати книгу - "Кров зірваних зірок, Ксана Біла"

Арел’таар міг бути вічним, але навіть тут був межовий простір — місце, куди не заходило навіть світло срібних веж. Стародавній підземний рівень, який називали “Залом Зітерів”. Містяни вірили, що там зберігається те, що не можна було забути — навіть якщо весь світ схоче.

Там лежала річ, яку Лея мала знайти. “Ключ”.Вона йшла одна, бо Каель не відповідав на її прохання піти з нею. Після тої ночі він майже не говорив. А коли говорив — лише про речі, які не мали значення.

Ступаючи кам’яними сходами вниз, Лея відчувала, як час змінюється навколо неї. Кожен крок — мов по краях годинникових стрілок. Її спогади змішувались: голос бабусі, крик матері, якого вона не пам’ятала, і щось зовсім чуже — пісня, співана нею в житті, яке ще не настало.

Зала Зітерів зустріла її тишею. Стіни дихали. У повітрі висіли образи — прозорі тіні істот, що жили в мить до всього. А посеред зали, на п’єдесталі з чорного кришталю, лежав Ключ.

Він був не з металу. Він був з кістки — але не людської. Це була кістка істоти, яка знала всі імена часу. Вона ще тремтіла. Жила.Лея простягла руку — і відчула, як її очі заповнює біле світло.

Видіння.

“Пісок, що падає вгору. Каель стоїть серед розбитого неба. Його очі чорні. В його руці — меч. Але не проти ворогів. Проти неї.”

— “Якщо він обере тебе — загине світ. Якщо ні — загинеш ти.”

“Але що як обрати обох?”

“Що як… знищити сам вибір?”

Вона схопила Ключ — і той в’ївся їй у долоню, наче ожив.Від звуку її крику прокинулось щось у місті. Щось древнє. Щось, що чекало пробудження.

Вона вибігла з Зали — і перше, що побачила, був Каель. Він стояв посеред головної площі Арел’таару. У його руці щось горіло — уламок її сну.

— Де ти це взяв?! — закричала вона.

— Вони дали мені, — його голос був порожній. — Ті, що чекають за часом. Вони теж хочуть тебе. А ще більше — хочуть вибору.

— Каелю, ні...— А якщо я скажу, що вже зробив вибір?

І тоді Ключ у її руці засвітився кров’ю. Бо її серце… роздвоїлося.