Читати книгу - "На межі , Джесі Скарлет"

— Вони ламали. Тонко, не відразу. Але так, що потім усе в мені хотіло мовчати.

— Я не хочу тебе ламати.

— Я знаю. Тому й залишаюсь.

Він нахилився ближче, не поспішаючи, не впевнено — як хтось, хто вперше йде по кризі, що тріщить. Її лоб торкнувся його чола. Вони не цілувались, не торкались устами. Але в цій миті було більше, ніж у поцілунку.

— Залишайся ще трохи, — прошепотів він. — Просто так. Без нічого. Зі мною.

— Я вже залишилась.

І цього ранку, у звичайній квартирі, за звичайною кавою, народжувалось щось незвичайне. Те, що приходить не з бажання, а з довіри. Те, чого кожен чекав, навіть не знаючи, що чекає.

Вони ще довго мовчали. Але в цій тиші не було холодної незручності — лише спільне дихання, ледь чутне, синхронне, об’єднане. Джесі не рухалась, тільки дивилась на його руку, що накривала її долоню. Рука була грубувата, з мозолями — її не можна було назвати ніжною, але вона тримала так, наче берегла.

— Коли ти востаннє ось так... просто сидів з кимось? Без захисту? — її голос був обережним, майже шепіт.

Він глянув на неї.
— Мабуть, до війни.

— Скільки років тому?

— Вісім.

Цифра повисла в повітрі, як щось важке, але вже не лякаюче. Джесі кивнула. Вісім років — це майже інше життя.

— А ти? — запитав він після паузи.

Вона відвела погляд.
— Мені було двадцять два. Я довірилась людині, яка прикидалася лагідною. А виявилась — хижаком. Після того я довго боялась тиші. Вона здавалася мені пасткою.

— А тепер?

— Тепер... з тобою вона не страшна.

Він ковтнув повітря, ніби це зізнання було неочікуване, нестерпне в своїй простоті.

— Я не знаю, ким я для тебе, Джесі. Але з тобою я перестаю бути тінню.

— А я з тобою — перестаю бути лише тлом.

Їхні пальці переплелись повільно, без поспіху. Як визнання, не проголошене словами.

Вона подивилась на нього — уважно, глибоко, наче шукала щось у самій суті його погляду. І знайшла там не лише біль, а й вогонь. Живий, дикий, який ще не згас.

— Знаєш, — сказала вона, — я іноді думаю, що ми всі вчимося любити заново. Коли вже не залишилось нічого, крім попелу.

— І що тоді?

— Тоді знаходиться хтось, хто не боїться бруду, шрамів і тиші. І приходить не рятувати. А просто бути.

Він повільно потягнувся до неї, наче спитав дозволу. Вона відповіла нахилом голови — мовчазним «так». І він доторкнувся до її губ.

Це не був пристрасний поцілунок. Не голодний, не нав’язливий. Це був поцілунок на межі — дотик, що визнає серце іншого. Його губи — теплі, трохи тремтячі — торкнулись її, мов благословення.

Вони сиділи так ще кілька хвилин. Потім він відвів погляд, обережно вивільнив руку.

— Мені треба йти, — сказав тихо.

— Я знаю, — відповіла вона. — Але, якщо захочеш — повертайся.

Його погляд зупинився на ній довше, ніж треба.

— Я не просто захочу.

Він встав, повільно одягнув куртку, підійшов до дверей. Перед тим, як вийти, ще раз подивився на неї. І цього разу в його погляді було те, що вона ніколи не бачила в ньому раніше — не тільки подяка, не тільки біль. А надія.

Коли двері зачинилися, Джесі лишилася сидіти на дивані. Її серце билося повільно, глибоко. У цій квартирі залишився його запах, його тепло, його тиша.

І вона знала — з цього ранку в її житті все змінилось. Без гучних слів. Без великих обіцянок.

Просто — бути.