Читати книгу - "Бігуни"

Вертається і кілька разів сигналить. Проїжджають два німецькі авта. Він дивиться на годинник: минуло вже приблизно півтори години, а це значить, що пором відчалив. Проковтнув автомобілі, зачинив ворота і рушив у море — білий масивний корабель. З кожною хвилиною між ним та поромом — дедалі ширша смуга байдужого моря. У Куніцького страшне передчуття, від якого йому пересихає язик, передчуття чогось, що пов’язане з тим сміттям біля дороги, з мухами та людськими екскрементами. Все ясно. Вони зникли. Пропали обоє. Він знає, що їх немає серед оливкових дерев, але біжить туди сухою стежкою і гукає, вже не вірячи, що вони відгукнуться.

Це час пообідньої сієсти, містечко майже безлюдне. На пляжі біля самої дороги троє жінок запускають синього повітряного змія. Паркуючи авто, він бачить їх дуже виразно. Одна з них має на собі кремові штани, що обтягують товсті сідниці.

Він знаходить Бранка за столиком невеличкої кав’ярні. Той сидить у товаристві двох чоловіків. Усі п’ють палінковац[3] — із льодом, як віскі. Бранко, забачивши його, всміхається: для нього це несподіванка.

— Ти щось забув? — питає.

Підсуває йому стільця, але він не сідає. Він хоче розповісти все по черзі, переходить на англійську, тим часом десь в іншій частині голови з’являється думка про те, що зазвичай роблять у таких ситуаціях — так, ніби це кіно. Каже: зникли — Яґода і малий. Каже, де й коли. Каже, що шукав і не знайшов. Тоді Бранко питає:

— Ви посварилися?

Він чесно відповідає, що ні. Двоє чоловіків допивають палінковац. Він теж би не відмовився. Досі вчуває в роті той гостро-солодкавий посмак. Бранко поволі бере зі столу пачку цигарок і запальничку. Ті двоє теж устають, важко, ніби зосереджуються перед боєм, а може, їм просто більше хотілося б сидіти в затінку навісу. Вирішують їхати всі разом, Куніцький наполягає, що треба спершу повідомити в поліцію. Бранко вагається. Його чорна борода перетикана промінцями сивих волосин. На жовтій футболці червоніє мушля і напис «Shell».

— Може, вона зійшла до моря?

Може, й зійшла. Вирішують так: Бранко й Куніцький повертаються до того місця, а двоє інших ідуть до відділка, щоб зателефонувати до Віса. Бранко пояснює, що в Коміжі є лише один поліціянт, а справжній відділок — аж у Вісі. На столику лишаються склянки з підталим льодом.

Куніцький одразу впізнає невелику затоку біля дороги, де стояв перед тим. Йому здається, ніби це було кілька століть тому, час тепер спливає інакше, петляє, він густий і терпкий. З-за білих хмар визирає сонце, раптово стає гаряче.

— Посигналь, — каже Бранко, і Куніцький тисне на клаксон.

Звук довгий, жалібний, як голос тварини. Змовкає і розбивається на мініатюрні луни цикад.

Вони рушають в оливкові зарості, час від часу перегукуючись. Зустрічаються щойно біля виноградника і, трохи порадившись, вирішують перешукати і його. Рухаються вздовж тінявих рядів, гукаючи: «Яґода, Яґода!». Куніцький усвідомлює значення цього імені, він уже встиг про нього забути, а тепер йому зненацька здається, ніби він бере участь у стародавньому ритуалі, тьмяному, Гротесковому. З лози звисають налиті соком темно-фіалкові грона, чудернацькі, багаторазово помножені пилки, а він блудить зеленим лабіринтом, гукаючи: «Яґода, Яґода!». До кого? Кого він шукає?

Мусить зупинитися ненадовго, йому закололо в боці; згинається в попереку, стоячи між рядами рослин. Занурює голову в тіняву прохолоду, приглушений листям голос Бранка змовкає, і Куніцький чує тепер лише дзижчання мух — знайоме бриніння тиші.

За виноградником починається наступний, відділений від попереднього лише вузькою стежиною. Вони зупиняються, і Бранко дзвонить по мобільному. Повторює два слова: «žena» і «dijete» — все, що вдається зрозуміти Куніцькому. Сонце стає помаранчеве. Велике, набрякле, воно слабне на очах. За мить йому можна буде глянути в обличчя. Виноградники натомість набувають інтенсивної темно-зеленої барви. Дві людські фігурки стоять безпорадно серед зеленого смугастого моря.

Надвечір на трасі вже стоять кілька авт і гуртик чоловіків. Куніцький сидить в автомобілі з написом «Policija» і з допомогою Бранка відповідає на хаотичні, як йому здається, питання великого спітнілого поліціянта. Говорить простою англійською. «We stopped. She went out with the child. They went right here»[4], — показує рукою. «I was waiting, let’s say, fifteen minutes. Then I decided to go and look for them. I couldn’t find them. I didn’t know what has happened»[5]. Виймає теплувату мінеральну воду, жадібно п’є. «They are lost»[6]. Потім додає ще раз: «lost». Поліціянт дзвонить кудись по мобільному. «It is impossible to be lost here, my friend»[7], — каже до нього, чекаючи з’єднання. Куніцького вражає те «ту friend». Потім озивається радіопередавач. Перш ніж вони утворять нерівний ланцюг і рушать у глиб острова, мине щонайменше година.

За той час розпухле сонце спуститься понад виноградниками, а коли вони вийдуть на саму вершину, виявиться, що сонячний диск уже торкається моря. Вони стануть мимовільними глядачами його заходу, тривалого, як опера. Нарешті люди вмикають ліхтарики. Вже в потемках виходять на високий, стрімкий берег острова, де ціла купа невеличких заток, і перевіряють дві з них. У кожній стоять кам’яні будиночки, де живуть ексцентричні туристи, які не люблять готелів і воліють заплатити більше за відсутність протічної води й електрики. Люди готують на кам’яних кухнях або привозять із собою газові балони. Ловлять рибу, яка з моря відразу мандрує на ґриль. Ні, ніхто не бачив жінки з дитиною. Невдовзі вони вечерятимуть — на столах з’являються хліб, сири, маслини і нещасні риби, які ще в обід віддавалися своїм бездумним заняттям у морі. Час від часу Бранко телефонує до готелю в Коміжі — його просить про це Куніцький, сподіваючись, що вона заблукала і нарешті дісталася туди кружним шляхом. Але після кожного дзвінка Бранко лише поплескує його по плечі.

Близько півночі виявляється, що група чоловіків порідшала і серед них є ті двоє, котрих Куніцький бачив за столиком у Коміжі. Тепер, прощаючись, вони представляються: Драґо й Роман. Ідуть разом до авта. Куніцький вдячний їм за допомогу, не знає, як це висловити, забув, як по-хорватському буде «дякую», здається, «djakuje» чи «djekuji», якось так. Зрештою, досить трохи доброї волі, і можна було б спільно виробити якесь таке слов’янське койне, набір схожих часто вживаних слов’янських слів, без граматики — замість того, щоб опускатися до неоковирної,