Читати книгу - "Азазель"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Та ліворуч, над дахом кофейні Суше вже показалася дзвіниця Троїцької церкви, що біля неї «Боярський», і Фандорін закрокував іще швидше, передчуваючи важливі відкриття.
За півгодини, похнюплений і розбитий, він брів униз Покровським бульваром, де голубів, таких же відгодованих і нахабних, як на Чистопрудному, пригощали вже не дворянки, а купчихи.
Розмова із свідчицею вийшла невтішною. Поміщицю Ераст Петрович спіймав ув останню мить — вона вже готувалася сісти в дрожки, завалені баулами та пакунками, щоб відбути з першопрестольної до себе в Калузьку губернію. Із міркувань економії мандрувала Спицина по-стародавньому, не залізницею, а своїми кіньми.
У цьому Фандоріну безперечно пощастило, бо в разі, якби поміщиця поспішала на вокзал, розмови й зовсім би не вийшло. Але суть бесіди з балакучою свідчицею зводилася до одного: Ксаверій Феофілактович мав рацію, і бачила Спицина саме Кокоріна — і про сюртук згадала, і про круглий капелюх, і навіть про лакові штиблети з ґудзиками, про які не споминали свідки з Олександрівського саду.
Вся надія була на Кукіна, стосовно якого Грушин, найімовірніше, знову ж таки має рацію. Ляпнув прикажчик не подумавши, а тепер вештайся через нього по всій Москві, виставляй себе перед приставом на посміховище.
Бакалійна крамниця «Брикін і сини» виходила скляними дверима просто на набережну, і міст звідси було видно як на долоні — це Фандорін помітив зразу. Відзначив і те, що вікна крамниці були нарозпаш (напевно, від задухи), а значить, міг почути Кукін і «металеве клацання», адже до найближчої кам'яної тумби мосту аж ніяк не далі п'ятнадцяти кроків. Із дверей заінтриговано виглянув чолов'яга літ сорока в червоній сорочці, чорному суконному жилеті, плисових штанях та чоботях із брижами.
— Чого звелите, ваше благородіє? — запитав він. — Либонь заблудилися?
— Кукін? — суворо запитав Ераст Петрович, не очікуючи від майбутніх пояснень нічого втішного.
— Точно так, — насторожився прикажчик, зсунувши кущисті брови, та відразу ж і здогадався. — Ви, ваше благородіє, певне, з поліції? Вельми вдячний. Не ждав такої швидкої вашої уваги. Пан околодошний сказали, що начальство розгляне, та не думав, ніяк не думав. Та що ж це ми на порозі! Пожалуйте до крамниці. Такий уже вдячний, такий вдячний.
Він і вклонився, і дверці відхилив, і ще рукою припрошувальний жест утнув — мовляв, зробіть ласку, та Фандорін із місця не рушив. Сказав значуще:
— Я, Кукін, не з околодку, а із розшукної поліції. Маю доручення розшукати сту… того чоловіка, про якого ви повідомили околодочному наглядачеві.
— Це того скубента? — охоче підказав прикажчик. — Авжеж, пречудово запам'ятали його. Страх який, прости Господи. Як побачив я, що вони залізли на тумбу та оружжя до голови приставили, так і обмер — ну все, думаю, буде як торік, ізнов нікого до крамниці калачем не принадиш. А ми хіба в чому винні? Що їм тут, медом намазано, руки на себе накладати? Ти сходи он до Москви-ріки, там і поглибте, і міст повище, та й…
— Помовчіть, Кукін, — перебив його Ераст Петрович. — Краще опишіть студента. У що був зодягнений, який мав вигляд і звідки ви взяли взагалі, що він студент.
— Так натуральний же скубент, у всій формі, ваше благородіє, — здивувався прикажчик. — І мундир, і ґудзики, і скельця на носі.
— Як мундир? — скинувся Фандорін. — Він хіба в мундирі був?
— А як же інакше? — співчутливо поглянув на нетямущого чиновника Кукін. — Без цього де ж мені було второпати, скубент він чи ні? Що я, по мундиру скубента від приказного не відрізню?
На це справедливе зауваження Ерасту Петровичу сказати було нічого, він витяг із кишені акуратний блокнотик із олівцем — записувати свідчення. Блокнотика Фандорін купив перед тим, як на службу в Розшукне вступати, три тижні без діла проносив, а сьогодні от тільки знадобився — за ранок колезький реєстратор у нім уже декілька сторіночок дрібненько списав.
— Розкажіть, яким на вигляд був цей чоловік.
— Чоловік як чоловік. Собою непримітний, на лице трохи прищуватий. Скельця уп'ять же…
— Які скельця — окуляри чи пенсне?
— Такі, на стьожці.
— Значить, пенсне, — чиркав олівцем Фандорін. — Іще які-небудь прикмети?
— Сутулими вони були дуже. Плечі ледь не вищі маківки… Та що, скубент як скубент, я ж кажу…
Кукін спантеличено дивився на «приказного», а той надовго замовк — мружився, ворушив губами, шелестів маленьким зошитком. Взагалі, думав про щось чоловік.
«Мундир, прищуватий, пенсне, дуже сутулий», — значилось у блокноті. Ну, трохи прищуватий — це дрібниця. Про пенсне в опису речей Кокоріна ні слова. Впустив? Можливо. Свідки про пенсне теж нічого не згадують, але їх про зовнішність самогубця особливо й не розпитували — навіщо? Сутулий? Гм. У «Московських відомостях», пригадується, описано «статного молодця» задля зайвого ефекту. Лишається студентський мундир — цього вже не спростуєш. Якщо на мосту був Кокорін, то виходить, що в проміжку між одинадцятою та пів на першу він для чогось перевдягся в сюртук. І цікаво де? Від Яузи до Остоженки й потім назад до «Московського страхового від вогню товариства» дорога неблизька, у півтори години не вкладешся.
І зрозумів Фандорін із ниючим завмиранням під ложечкою, що вихід у нього один-єдиний: брати прикажчика Кукіна за комір, везти в участок на Мохову, де в покійницькій усе ще лежить обкладене кригою тіло самогубця, та влаштовувати упізнання. Ераст Петрович уявив розкраяний череп із засохлою кіркою крові та мозку, і за цілком природною асоціацією згадалася йому зарізана купчиха Круп-нова, що й досі навідується до нього в сни. Ні, їхати до «холодної» безперечно не хотілося. Та між студентом із Малого Яузького мосту і самогубцем із Олександрівського саду був зв'язок, у котрому неодмінно належало розібратися. Хто може сказати, чи був Кокорін прищуватим і сутулим, чи носив він пенсне?
По-перше, поміщиця Спицина, та вона, певно,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Азазель», після закриття браузера.